Нині найбільша втіха довгожительки — її родина: троє дітей, семеро онуків, восьмеро правнуків та двоє праправнуків.
“Мама родом із села Велика Новоселівка, що на Донеччині, — розповідає син уродинниці Олександр Доценко. — Їй було 14, коли батька розстріляли через донос. Лише згодом його реабілітували. У червні 1941 року мама закінчила фельдшерську школу. Пройшла Другу світову війну, завершила службу на посаді лейтенанта медичної служби. Далі працювала у Старомлинівській лікарні. Там і зустріла нашого тата Івана Трохимовича — зв’язківця-ветерана з інвалідністю. Після весілля вони оселились у Слов’янську. Я — найменший у родині, маю ще дві сестри”.
За словами співрозмовника, більшу частину свого життя мати працювала фельдшеркою у місцевій залізничній лікарні. Має 60 років стажу. Коли вийшла на пенсію і помер чоловік, стала жити з родиною сина. Одна з доньок довгожительки мешкає у Києві, інша — також у Слов’янську.
“Чи є у мами секрети довголіття? Ймовірно, один із них — гени. Моя бабуся по матері дожила до 97 років, її рідна сестра — до 96, — зауважує Олександр Доценко. — А ще мама завжди наголошувала, що треба працювати на повну силу, багато рухатися і не накопичувати образ. Якоїсь особливої дієти вона не має. Найбільше любить суп з фрикадельками та морозиво. А на свята може і 50 грамів вина випити. Ненька вже погано чує, але ходить. Любить посидіти на лавочці й послухати спів птахів. Найбільше нині їй болить війна. Часто згадує, як Слов’янськ окупували німці. А тепер переживає, що російські “визволителі” нищать місто. Наприкінці квітня під час обстрілу постраждав наш дім. Побило дах, паркан, повилітали вікна. Добре, що тоді неподалік були парамедики і допомогли евакуювати маму. Будинок ми трохи залатали й повернулись. Сестра з Києва кличе маму до себе, але вона не хоче покидати рідне місто. Та й у столиці тепер чи не щоночі гучно. Коли мама задмухувала свічки на святковому торті, то загадала одне-єдине бажання — щоб нарешті настав мир”.
