Рушники, серветки, одяг та екоторбинки Марини Василенко з Житомира — справжній витвір мистецтва. Вони захоплюють витонченими орнаментами.
“За фахом я історикиня, тому досліджую історію й традиції нашого народу, створюю прикраси в українському стилі, працюючи з каменем, склом, льоном, деревиною, — розповідає Марина Василенко. — Вибійкою зацікавилася на початку повномасштабної війни. Побачила допис, в якому йшлось про те, що тодішньому головнокомандувачу ЗСУ Валерію Залужному одна з творчих майстерень подарувала хустинку, на якій нанесено оригінальний зелений принт технікою вибійки. Вирішила спробувати зробити щось подібне, взялася вивчати інформацію з книжок та інтернет-ресурсів, переглянула багато відео. Опісля придбала матеріали й самотужки опановувала техніку вже на практиці. Коли набралась знань та досвіду, зрозуміла, що маю ділитись своїм надбанням з іншими. Вирішила, що проводитиму майстер-класи, де не лише розповідатиму про вибійку, а й разом із охочими створюватимемо вироби з нею”.
За словами співрозмовниці, в Україні є майстерні, які займаються саме вибійкою.
“Вибійка зародилась ще понад 500 років до нашої ери у Межиріччі. Тамтешні майстри наносили візерунки на тканини. Уже пізніше через Індію та Китай торговельними шляхами це мистецтво прийшло до України. Древляни, які проживали на території сучасного Коростеня, що на Житомирщині, освоїли техніку вибійки. За фарби їм служили екстракти з коріння різних рослин. Клались дві дошки-форми (з м’якої деревини — часто з груші та вишні) з вирізьбленим орнаментом зсередини, між ними поміщали тканину, і дерев’яним молоточком на тканині “вистукували” малюнок. Зазвичай зображали побутове життя, тварини та рослини, — провадить далі Марина Василенко. — Древляни славились на всю Київську Русь своїми виробами, виконаними у техніці вибійки. Але після того, як вони вбили князя Ігоря (а Ольга за це спалила Коростень), у них майже не купували продукцію. Впав попит, і ремесло зійшло нанівець. І лише в козацьку добу вибійка відродилась на Сумщині. Одяг з вибитим орнаментом вважався статусним. Його носили лише козацькі старшини, представники панського роду”.
Марина Василенко каже, що, працюючи в техніці вибійки, відчуває справжнє задоволення та гордість, що відтворює забуте ремесло. Люди часто приносять майстрині готовий одяг — штани, джинсові куртки, сукні, лляні костюми — і просять вибити на ньому орнамент. З ним речі мають зовсім інший вигляд.
“Для роботи потрібні натуральні тканини — льон, домоткане полотно та спеціальні фарби. Червоні, чорні, сині й зелені найбільш виразні на різних тканинах. Також маю готові штампи з деревини або фанери — це берегині, зірки, хрести, пташки і квіти. Кожен орнамент має своє значення. Наприклад, зірка символізує сонце на землі, дерево та птахи — родину, покоління, берегині — захист, це дохристиянський символ. Важливо, аби орнамент повністю відбився, тому треба добре притискати”, — зауважує Марина Василенко.
Останнім часом до майстрині звертаються й військові, які просять вибити на їхніх сорочках орнамент-оберіг. Тому Марина постійно в роботі.
“Коли творю, молюсь про мир в Україні, думаю про нашу перемогу. Вкладаю у виріб душу та найкращі емоції. Це теж дуже важливо, і в цьому особлива магія”, — каже майстриня.
