У березні 2024 року окупанти влучили в будинок у селі Подільське на Вінниччині, де він жив із батьками. Тато Іван загинув на місці, мама Людмила — за декілька годин у лікарні. Молодого чоловіка у вкрай важкому стані забрали до реанімації, де за його життя лікарі боролись не один тиждень.
“Батьки запам’ятались мені усміхненими, щирими, добрими, — розповідає 27-річний Віталій Остапенко. — Вони мені казали: “Сину, все добре ніколи не буває. Випробування надсилаються тільки сильним та незламним! Якщо людина їх долає, то стає ще сильнішою”. У нас була ідеальна родина, ми завжди старалися підтримувати одне одного. Батьки все життя споруджували будинок, встигли пожити у ньому лише декілька років. Ми з татом працювали на СТО, де я був менеджером. А батько — професіоналом зі шліфування колінчастих валів. Мама доглядала господарство, біля нашого будинку завжди росло багато троянд. Увечері 13 березня ми з батьками відзначили мій день народження. Найрідніші побажали мені бути щасливим і здоровим. Хто ж знав, що то будуть їхні останні побажання. Наступного дня ми повечеряли й розійшлись по кімнатах. Я міцно заснув. Прокинувся, бо почув несамовитий крик. Люди розбирали цеглу будинку, мої очі засліплювали прожектори. Спочатку не розумів, що сталось. Тоді мені сказали, що у наш дім поцілив “шахед”. Пояснили, що я лежав під плитою, яка була обперта на твердопаливний котел. Це мене й врятувало”.
За словами Віталія, медики не давали жодних шансів, що він житиме. “В мене були контузія, сім переломів черепа, перелом таза, ноги у двох місцях, відкритий перелом руки зі зміщенням ключиці... Лікарі сумнівались, що я буду ходити, якщо й виживу. Але завдяки молитвам та підтримці небайдужих я тут, — зауважує співрозмовник. — Наша оселя зруйнована, згоріла. На згадку про маму залишилася тільки одна спільна світлина, яку зберігав на телефоні. Тепер мешкаю у бабусі з дідусем. Приходжу на місце трагедії дуже рідко — тільки щоб зрізати троянди з маминого квітника, в які вона вкладала свою любов. Везу їх на кладовище. Зруйнований окупантами дім не хочу відновлювати. Це надто боляче”.
Після пережитого Віталій Остапенко написав книжку під назвою “Незламний. Історія, що заряджає на життя”. У ній ділиться спогадами про батьків. Книжка стала й способом донести світові правду про російські злочини. Також він веде блог у соцмережі, де дає поради, як триматися у важкі часи.
“Мав талант до літератури ще зі школи. Але перший вірш написав, коли люди поминали загиблого солдата й у них прилетіла ворожа ракета, — додає Віталій Остапенко. — Задум створити книжку народився у лікарні. Текст я набирав на телефоні лівою рукою. Так і вийшов матеріал на 40 сторінок книги. Вона має 20 розділів, серед яких “Якщо ти на межі — прочитай це”, “Слово, яке може змінити життя”, “Повернення до себе”, “Не кінець, а початок”. Основна мета моєї книги — змінити життя хоча б однієї людини. Донести: якщо вистояв я — зможеш і ти. Показати: навіть з інвалідністю, після втрати батьків — можна стати сильнішим. Це не просто історія, а інструкція з виживання. Як на мене, у подібних ситуаціях головне — ніколи не опускати руки, хоч як би боляче не було. І завжди залишатися людиною”.
