Можливо, колись кінорежисери ще знімуть фільм або й не один. Ні, не за творами Олеся Бердника, а про нього самого. Адже біографія письменника — надзвичайно цікава. У ній були і в’язниця, і творчі спалахи, і політика, і велике кохання. З нагоди дня народження, що відзначається 27 листопада, згадуємо автора “Зоряного Корсара” разом із тими, хто його добре знав.
Комусь іншому таких “пригод” не випадає і дещиці за все життя. Натомість Олесю Берднику хтось щедро відміряв різних випробувань. Як сили тіла, так і сили духу. Він двічі був засуджений за “антирадянську діяльність”: спочатку на 10 років, а потім на — шість. Відбував ув’язнення як у сталінських, так і у брежнєвських таборах. Двічі намагався звідти втекти, але лише “заробив” додатковий термін. Загалом письменник провів у таборах майже 12 років.
“Під час перепоховання Василя Стуса я двічі був у 36-й тюрмі для особливо небезпечних державних злочинців-рецидивістів, — розповідає поет Володимир Шовкошитний, який їздив у с. Кучино Пермського краю. — Тоді ж мав нагоду побувати в камері, де сидів Олесь Бердник. І коли потім розповів йому про це, він лише зронив: “О, то страшне місце!” Письменник був високий зростом, відповідно мав довгі руки, і в тій камері, коли простягав їх горизонтально до землі, впирався від стіни до стіни. Такий ось там був простір”.
Ймовірно, тоді йому допомогла вижити — елементарно вижити — бурхлива й невтомна фантазія. Олесь Бердник, сидячи за гратами, ткав у своїй голові майбутні твори. Про безмежний Всесвіт (його таємниці вабитимуть літератора все життя), освоєння космосу, зустрічі з чужопланетянами й т. д. Власне цим темам було присвячено дебютну повість “Поза часом і простором”, що побачила світ після виходу на волю. Потім з’явиться ще не один роман, вершиною серед яких вважають “Зоряний Корсар”.
“Звичайно, у молодості я читала ці фантастичні твори, — каже прозаїкиня Катерина Мотрич. — Олесь Бердник був справді цікавим та обдарованим письменником”. Загалом на його рахунку — понад 10 романів та майже 20 повістей. Найвідоміші з них було перекладено за кордоном: не тільки англійською чи німецькою, а й японською мовами. Зарубіжного читача теж захопив футуристичний романтизм українського фантаста.
Проте на Батьківщині книжки Олеся Бердника, який у сімдесятих роках став одним зі співзасновників Української Гельсінської групи, почали вилучати з бібліотек. Тому передувало виключення з лав Спілки письменників. “Це була справжня розправа, — ділиться поет Леонід Горлач. — Але він сприйняв усе стоїчно, мужньо, незворушно. Хоча коло його спілкування значно звузилось, бо серед нашого товариства було багато заляканих. Проте Олесь Бердник і далі поводився так, ніби нічого не сталося...”
Багато хто зазначає, що письменник був дуже харизматичною особою, і до нього завжди тягнулися люди. Особливо — жінки. “Ой, він був красень: під два метри зростом, чорняве волосся до плечей, сині очі, — пригадує Катерина Мотрич. — Така дійсно голлівудська зовнішність. Навіть у натовпі десь на Хрещатику його не можна було не помітити. Це був чоловік із надзвичайно багатим внутрішнім світом. Наділений багатьма талантами: і письменника, і актора. (Бердник свого часу закінчив студію при театрі Франка. — Авт.). У спілкуванні ж дуже простий та доброзичливий”.
Наприкінці вісімдесятих і на початку дев’яностих років учорашній дисидент з головою занурився у те, що називається громадсько-політичною діяльністю. В Олеся Бердника тоді виникла ідея створення об’єднання “Українська духовна республіка”. “Її концепція доволі цікава, — мовить письменник Віталій Капранов. — Йдеться про те, що нація, яка уже сформувалася, навіть за відсутності державності (а у нас такі періоди були), все одно відчуває єдність та розуміє, що творить свою долю власними руками, будує себе зсередини, займається саморганізацією. Це мені видається чи не найціннішим у спадку Олеся Бердника”.
Втім, його світогляд не всім був близьким, тому з багатьма вчорашніми прихильниками, друзями та колегами стежки письменника розійшлися. Особливо, коли в 1991 році Олесь Бердник вирішив балотуватися у президенти. Навіть устиг надрукувати афіші зі своїм портретом, але Центрвиборчком його кандидатуру не зареєстрував. Втім, це стало приводом, щоб пригадати колишньому політв’язню його “покаяння” та інші “грішки” радянських часів.
“Вважаю, що ми не маємо жодного права (у тім числі я) засуджувати якісь вчинки Олеся Бердника, адже не були в його шкірі, — зазначає Володимир Шовкошитний. — Натомість маємо цінувати те добре й високе, що такі люди зробили. На мій погляд, без нього і українська література, і культура, і історія були б біднішими”.
...Олесь Бердник прожив 76 років. Останні п’ять із яких через інсульт був прикутий до ліжка. Його доглядали дружина Валентина й діти, яким він дав оригінальні імена Громовиця і Радан. Поховали ж письменника не на Байковому кладовищі, як годилося б, а у селі на Київщині. Поблизу стежки, якою він колись щодня ходив до Дніпра, обмірковуючи свої фантастичні ідеї.
