В етнографічному музеї, вхід до якого безплатний, — тисячі унікальних експонатів. Є тут і стародавні вишиті сорочки, кептарі, камізельки та інший одяг, і господарський реманент, яким користувалися наші пращури. Починав їх збирати Микола Григорук разом із уже покійним священником Іваном Качанюком.
“Моє захоплення старовинними речами зародилося, мабуть, ще в дев’ятирічному віці, — розповідає отець Микола. — Саме тоді я отримав свій перший експонат — дерев’яний тризуб. Він належав пані Катерині Плазинській. Коли в 1939 році прийшли “визволителі”, то, щоб вберегти родину від розправи, її тато заховав тризуб у мішок з пір’ям. У пані Катерини не було сім’ї, і коли через 60 років вона захворіла й сусіди прийшли, щоб навести лад у її оселі, то вирішили спалити це пір’я. Жінка почала плакати, що спалили її тризуб. Я побіг до людей, і ми врятували його. Пані Катерина з великим трепетом взяла дерев’яний герб до рук. А після її смерті той тризуб люди передали мені”. Сьогодні він прикрашає стіни музею. А поряд — ще тисячі скарбів з горищ жителів Фитькова, довколишніх сіл та різних куточків України.
“Справжня родзинка нашого музею — колекція вишитих сорочок, — каже Микола Григорук. — Вони унікальні, в жодній візерунки не повторюються. Маємо понад 270 автентичних сорочок першої половини ХХ століття. З ХІХ століття збереглися лише кептарі, кожухи й одна сорочка”.
Отець Микола розповідає: спершу не всі розуміли, навіщо священник збирає по хатах старовину й що буде з цим робити. Але коли він оформив експозицію, люди втішилися, що речі їх предків зберігатимуться у музеї. Для етнографічної колекції отець відвів найбільшу кімнату в будинку.
Експонати нерідко потрібно було прати. Це було непросто, адже нитки для вишиття колись фарбували природними барвниками, і сорочка могла полиняти, якщо її неправильно випрати.
“Я став розпитувати старожилів, як колись прали, — пригадує отець Микола. — Виявляється, вишиття замочували в оцет або сироватку, а тоді швиденько прали у ледь теплій воді з господарським милом”.
У музеї також є шалянові (вовняні) спідниці, камізельки, шлюбні строї, образи, мальовані тарелі, глиняний посуд, скрині, де зберігали одяг. А ще — господарський реманент, як-от обладнання для ткацької справи, жорна для перемелювання зерна. Також тут представлені експонати, присвячені діяльності ОУН-УПА.
“Коли майстри розбирали приміщення старої школи, то знайшли у стелі сховок з архівом ОУН, — розповідає отець Микола. — Ми думаємо, що він належав вчительці Ірині Павликевич, яка тут працювала. Енкаведисти її розстріляли, а сховок не знайшли. В архіві — світлини оунівців, плакат з патріотичним зверненням: “Українці, настав наш час. На руїнах московської тюрми народів творимо свою самостійну державу. Женім із нашої землі кацапню, творімо свою власну владу. Україна для українців”. Це те, чим жили наші предки, і це те, за що борються нині українці”.
Отець Микола Григорук і далі поповнює колекцію. Зізнається, що мріє про більше приміщення для музею, аби зберігати народні скарби рідного краю.
