У планах 69-літньої жінки — упорядкувати це все й започаткувати музей старожитностей Житомирського Полісся.
“До пенсії я працювала вихователькою дитячого садочка. Свого часу моя мама вишивала для людей, інколи їй, а це були скрутні часи, навіть харчі за те давали, — розповідає Валентина Галкіна. — Після Чорнобильської катастрофи мені з сином довелось поїхати на певний час до брата за тисячі кілометрів, ненька тоді подарувала особливу річ — рушник, вишитий у 1946 році, і дуже просила його берегти. Він належав ще моїй бабусі.
Щиро кажучи, мене завжди цікавили старожитності. Пам’ятаю, як біля пасовиськ у селі знаходила рушники, люди вивозили їх після прибирання перед Великоднем. Я то все брала до рук — і серце стискалось, несла ті вироби додому. А коли односельці дізнались про захоплення, то й самі стали зносити експонати. Моя перша вчителька подарувала мені 10 рушників, котрі вишила гладдю, бо переживала, що після її смерті рідні спалять їх. Дещо я знайшла серед розвалених хат у селі, інше на ринках-барахолках купила. До 2021 року я зібрала 767 рушників, 565 із них принесли самі земляки. Наступного року нарахувала вже 907, а нині маю більш як тисячу. Спочатку вироби мені звозили з громад Житомирської області. Потім колекція поповнилась рушниками із Сумщини, Київщини, Львівщини... А далі я стала колекціонувати ще й давні вишиті сорочки, сукні, фіранки, хустки, кожухи, фартухи, взуття та інші предмети. Більшість з них самотужки реставрувала”.
Кожна річ, додає жінка, для неї цінна. Але є такі, про які говорить з особливим трепетом.
“Маю вишиту сукню 60-х років минулого століття. Вона від Ганни Мокрогуз, то моя сусідка. Якось вона привела мене до комори й сказала, щоб обов’язково взяла ту річ і після її смерті людям показувала. Бо, мовляв, шкода таку сукню в землю закопувати, — зауважує пенсіонерка. — Є в мене і цікава сорочка, пошита ще в 1947 році. Вона без рукавів, бо колись жито жали й було спекотно, то їх відрізали. Маю завіску, яку вишивали ще мої бабуся, тітка й мама. Полотну десь 150 років, певно, це найстаріша річ у колекції”.
Свої експонати Валентина Галкіна зберігає у коробках, валізах. І каже, що має велику мрію — відкрити музей старожитностей Житомирського Полісся в Овручі, аби усі охочі могли побачити її колекцію.
