В основі експозиції музею — щітка з осоки. Здавна місцеві виготовляли такі інструменти для побілки й на цьому непогано заробляли. Нині ж заболотівчани намагаються відродити призабуте ремесло.
“Наше село розташоване поблизу річки Серет. А для виготовлення щіток потрібна осока, яка росте над водою, — розповідає 51-річна Марія Гаджала, староста Заболотівки. — Із нами сусідять Улашківці. За ними були млаковини, тобто заболочені місця. Так от. За тими млаковинами почали селитися люди, тому й назвали село Заболотівка. Перша згадка про цей край датується ХV сторіччям. Щоб якось вижити на тих заболочених землях, люди взялися плести кошики з вербової лози, робити щітки з осоки, вимочували коноплі на полотно”.
Здавна й десь до початку 2000-х сільські хати як ззовні, так і всередині білили осоковими щітками. З їх допомогою підновлювали й печі, долівку, призьби. Тому на цей товар був неабиякий попит. Жителі інших сіл називають заболотівчан не інакше як щіткарями. Місцеві майстрині Стефанія Сулима та Марія Москалик донині бережуть традиції щіткарства й навчають усіх охочих давньому ремеслу.
За словами Марії Гаджали, щоб виготовити щітку, треба найперше назбирати осоки. “Її в липні-серпні жнуть серпом, сушать два-три дні на бантах — дощаних настилах-перекладинах, а восени чи взимку беруться до роботи, — каже співрозмовниця. — Свого часу цим займалися чи не всі родини в нашому селі. Пучок осоки змочували та розчісували спершу жгреблом з металевими зубцями, який схожий на велику щітку для волосся”. Чесали осоку з двох боків. Якщо після цього залишалися зелені грубі волокна, їх відламували.
Далі осоку перев’язували зверху шнурком, утворюючи кулясту основу, що віддалено нагадує голову ляльки-мотанки. Опісля нижню частину майбутньої щітки ще зо 50 — 60 разів прочісували малим жгреблом, розпрямляли, накидали на кулясту основу й перев’язували капроновим шнурком. Наприкінці виходила добротна широка лапата щітка. Аби вона була м’якшою, всередину додавали траву. За нею їздили аж у сусідню Івано-Франківську область. “У мене зберігся дозвіл на виїзд, який видавали голови колгоспів жінкам, що збирали таку траву. Бо колись так просто покинути межі села не можна було”, — продовжує Марія Гаджала.
Продавали щітки на ринках також переважно жінки. Коштували ці вироби дешево, та працьовитим ремісникам із Заболотівки вдавалося навіть заробляти на гарні ремонти в хатах і на навчання дітей. Найбільший попит на щітки був перед Різдвом та Великоднем, коли масово білили хати й господарські приміщення. До речі, і дотепер у багатьох селах люди старшого віку практикують побілки осоково-трав’яними щітками. “Нею ще треба вміти користуватися, — зауважує староста. — Щоби не було розводів на стінах, треба вмочити нижню частину щітки у вапно чи розбавлену фарбу, струсити і швидко-швидко проводити нею по стіні”. Коли ж хтось недосвідчений брався за роботу й залишав розводи, йому казали: “Будеш щітки знати”.
Марія Гаджала переконана, що щіткарство повинно відродитися. Бо воно — частина багатої української культури.
