Валентина Ткач родом з міста Богуслав, що на Київщині. Майстриня створює килими, подушки, підставочки зі старовинними орнаментами за технологіями, що передавалися із покоління у покоління. Свої вироби вона продає, щоб допомогти ЗСУ, де з перших днів війни служить і її син.
“У нас династія килимарників. Дід Михайло навчив мою маму ткати килими, а мене навчила мама. Свої ж знання я вже передала дітям та онукам, — каже 52-річна Валентина Ткач. — Я з юних літ пізнавала різни техніки. Бувало, приходила до мами на роботу і допомагала їй”.
Тато Валентини 20 років був директором фабрики художніх виробів у Богуславі. Коли у 1990-ті робота зупинилася, а матеріали почали розграбовувати, Валентина викупила 10 верстатів. “З них до сьогодні залишився тільки один, який я відреставрувала й використовую досі, — каже ткаля. — Ще декілька нових верстатів зробила на замовлення”.
Сьогодні пані Валентина виготовляє килими різного розміру та орнаменту. Малюнки використовує ті, які вивчала роками сама та які створила її мама. Різні вироби мають різну тривалість виготовлення. На килим довжиною два метри зі складним орнаментом може піти приблизно два місяці. А є роботи, які Валентина Ткач виготовляла аж 9 місяців!
З перших днів повномасштабного вторгнення син майстрині пішов служити. Якось він сказав мамі, що їхньому підрозділу потрібне авто, бо попереднє пошкоджено. Валентина одразу взялася фотографувати та продавати всі свої вироби, аби на виручені кошти купити машину для синового підрозділу.
“Дякуючи моїм шанувальникам і всім небайдужим, я швидко назбирала гроші на автівку. Її одразу відвезли на схід. Тоді й відбулася моя перша зустріч із сином”, — згадує Валентина Ткач.
Далі майстриня збирала на евакуаційне багі, а тепер — на дрон. Валентина продовжує ткати все нові й нові вироби. Каже, що завдяки роботі може відволіктися від поганих новин хоч на декілька годин.
“Тепер для мене головне, щоб син та всі його побратими були живі й здорові. А я, поки матиму сили, допомагатиму армії”, — запевняє пані Валентина.
