Коли старший син Любомир пішов захищати Україну, пані Марія пообіцяла собі, що візьме в родину знедолених діточок. З часом так і сталося. Нині Сіщуки виховують восьмеро хлопчиків і одну дівчинку віком від 12 до 17 років.
“Із чоловіком ми разом сорок років. Нас познайомив мій брат, який навчався з Мирославом. Далі все, як у всіх: закохалися, одружилися, жили, як тисячі інших українських родин. Я працювала в котельні, а чоловік — завідувачем складу”, — розповідає пані Марія. За її словами, двоє їхніх рідних синів — 40-річний Любомир та 36-річний Роман — уже одружилися й живуть окремо. Старший син нині на фронті.
“Коли Любчик у 2015 році пішов воювати, то мені на думку спало, що можна взяти в родину дітей, у яких з тих чи інших причин нема сім’ї”, — продовжує мати-вихователька. Про свій намір жінка розповіла чоловікові. Той спочатку відмовляв, казав, що це неймовірна відповідальність, і хтозна, чи вони з таким дадуть раду. Пані Марія поїхала на заробітки в Польщу, а коли повернулася, то настільки була впевнена у своєму благородному бажанні, що вже й пан Мирослав погодився.
Майбутні батьки-вихователі пройшли спеціальне навчання та з 2017 року заснували дитячий будинок сімейного типу. Першими у Сіщуків з’явилися Олександр з Івано-Франківщини та брати з Херсона — Володя й Олексій. Згодом вихователі взяли Івана, Василя, Михайла, Марію, Андрія і двох Максимів, яких називають великим і малим. Найстарший прийомний син Олександр уже не живе в родині. Йому виповнилося 18, він вивчився на електрика й одружився.
“Мої дні починаються однаково — на кухні, — каже пані Марія. — Прокидаюся приблизно о шостій ранку й починаю готувати сніданок. Згодом буджу дітей, годую та відправляю до школи. Як усі підуть, беруся готувати обід. Потім повертаються сини й донька, обідають, і вже допомагають мені з приготуванням вечері”. Улюблена страва дітей — голубці. Пані Марія каже, що десятилітрова каструля смакоти “зникає” за 10 — 20 хвилин. Раз на тиждень, у суботу, Сіщуки дружно їдуть до Коломиї в супермаркет та закуповують добрячий запас продуктів на тиждень.
Бувають у родині й певні непорозуміння, як і в інших сім’ях. Мама Марія каже, що при дрібних суперечках вона ніколи не стає ні на чий бік. Зате навчає дітей, що сварками, злом та образами можна накоїти чимало лиха. Далі додає, що завжди, зі всіма та всюди треба намагатися домовлятися, вміти прощати образи.
Навчаються діти у місцевій школі, відвідують гуртки, переважно спортивні. Хлопці грають у футбол, волейбол, гандбол, займаються боротьбою, боксом, мають багато кубків, медалей та грамот. Марія, приміром, грає у гандбол та співає у хорі. “А як живеться одній дівчині з вісьмома названими братами?” — запитую матір-виховательку. Жінка відповідає, що 15-річна Марічка — панянка бойова, всі брати її поважають. А ще зауважує, що вона красуня і буде у майбутньому доброю господинею.
У всіх прийомних дітей, окрім братів з Херсона, є біологічні батьки. Діти можуть з ними спілкуватися, та... не завжди хочуть. Щоправда, родичаються з рідними братами, сестрами, тітками, дядьками.
Велика родина Сіщуків щодня молиться за найстаршого брата Любомира, який нині на фронті. І, звісно, за якнайшвидшу нашу перемогу.
