Ми продовжуємо знайомити читачів з працівниками “Експресу”. Сьогодні до вашої уваги — розмова з 45-річним більдредактором та фотокореспондентом “Експресу” Ярославом Станчаком, який працює у нашій команді вже 14 років. Саме його фото ви можете побачити на першій сторінці “Телеекспресу”.
— Фотографією я захопився у підлітковому віці, — розповідає Ярослав Станчак. — Мій найяскравіший спогад з тих часів — як я з батьком проявляв плівку від його фотоапарата у ванній кімнаті. Для мене це була справжня магія.
Уже під час навчання у коледжі ми зі старшим братом купили власний фотоапарат — один на двох. Пам’ятаю, натішитись ним не могли! Згодом я зрозумів, що хочу займатись фотографією серйозно, але для цього потрібна була дорога техніка. Тож я поїхав в Італію на заробітки. Коли повернувся до України, то купив фотоапарат і влаштувався працювати в “Експрес”. До речі, деякі знайомі казали, що краще б я купив автомобіль, а не фотоапарат. Але для мене це не рівноцінні речі.
— Що чи кого найбільше любиш фотографувати?
— Людей! От, буває, побачу на вулиці людину з цікавою зовнішністю — і не можу стриматися, аби не сфотографувати. Одразу розумію, з якого ракурсу вийде гарна світлина. Також люблю репортерські фото, коли людина не зациклена на камері, а просто робить свою справу: чи то вишиває, чи тче, чи майструє сопілки, а я її знимкую — такі світлини дуже щирі.
— Які курйози траплялись з тобою за час роботи в “Експресі”?
— Пригадую, якось їхав на розслідування з журналісткою, яка була на шостому місяці вагітності. Ми приїхали до об’єкта, який нас цікавив, а навколо нього — височенний паркан. Журналістка каже: “Підніми мене, аби я подивилась, чи є там вертолітний майданчик!” Так, іноді на роботі доводиться не лише фотографувати, а й вагітних жінок піднімати (сміється).
Ще якось мені пощастило побувати Святим Миколаєм: ми з колегою робили репортаж, під час якого роздавали подарунки людям на вулицях Львова. Так ось, моя знайома побачила мене в тому костюмі, сфотографувала й опублікувала світлину в соцмережі. Після цього до мене стали звертатись з проханням виступити Миколаєм на дитячих святах (усміхається).
Був і менш приємний казус. Якось я їздив з колегою робити спецпроект, його пам’ятають багато читачів — про американця Майкла, який майже тиждень мешкав в українському селі. По поверненню у редакцію виявилось, що частина світлин з фотоапарата просто зникла. Ні я, ні інші спеціалісти так і не змогли їх відновити. На щастя, частина світлин збереглась. Але понервував я достатньо. Найстрашніше для фотографа — це коли підводить техніка.
Найстрашніше для фотографа — це коли підводить техніка.
— Знаю, що ти не вживаєш м’яса та спиртного. Чому прийняв таке рішення?
— Раніше кожен мій ранок починався з канапки з ковбасою. Від такого сніданку я відмовлявся хіба що на тиждень перед Великоднем, і це було справжнім випробуванням. А чотири роки тому вирішив відмовився від м’яса на час усього посту. По закінченню відчув, що більше не хочу м’яса. Вирішив дослухатись до свого організму.
Через рік я відмовився і від спиртного. Алкоголь приносив мені хіба що біль голови. А навіщо вживати те, що змушує почуватись погано?
Загалом я веду здоровий спосіб життя — багато ходжу пішки, займаюся у спортзалі. До речі, тепер мій традиційний сніданок — це салат, мікрогрин, хлібці, два яйця, оливкова олія та гранатовий сік.
— А як відпочиваєш?
— Моє улюблене місце — ліс. Там я черпаю енергію, надихаюсь. Люблю насолоджуватись красою дерев, небом та сонцем. Часто побачене переношу на папір, адже я також художник.
— З чого почалось твоє захоплення малюванням?
— Я з дитинства дуже люблю малювати. Мама каже, що це заняття — єдине, що змушувало мене всидіти на місці (усміхається). Після школи я вступив до коледжу декоративного й ужиткового мистецтва імені Івана Труша у Львові.
Сьогодні я малюю здебільшого пейзажі, рідше — портрети. Маю спеціально відведений день для творчості — суботу. Творю переважно вдома, у своїй кімнаті — там дуже особлива аура.
— Ти мав власні виставки картин. Якою пишаєшся найбільше?
— Її назва — “Дерева”. На створення серії картин мене надихнуло оповідання Бруно Ферреро “Дерева”. У ньому дідусь, який гуляв з онуком у лісі, сказав малому: “Подивись, як дерева важко працюють”. Онук заперечив, бо, на його думку, дерева просто стоять. Але старенький пояснив, що вони своїм корінням пробивають землю, а гілля спрямовують у небо, борючись із вітром, аби той не забрав небо від землі.
— Знаю, що ти полюбляєш екстрим. Розкажи про найяскравіші моменти життя — коли адреналін зашкалював.
— Якось я стрибав з парашутом. Це був один з найкращих днів у моєму житті. Відчуття вільного польоту настільки прекрасне, що не описати словами. Не можу не згадати й свій досвід роупджампінгу — я стрибнув з недобудованої дев’ятиповерхівки — звісно, зі спеціальним спорядженням, яке дозволило вижити (сміється).
— Славко, про що ти мрієш?
— Я ще не встиг достатньо помандрувати, тому мрію це виправити. Хотів би відправитись у навколосвітню подорож, побачити Тібетські гори. Також мрію намалювати улюблену картину та зробити улюблену фотографію — ті, що нині є, теж класні, але досконалість не має меж. Ну й також планую найближчим часом ще раз стрибнути з парашутом. Хочу знову отримати порцію незабутніх емоцій!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, що нас чекає у 2022-му
