...Ну ось — ювілей наздогнав і Юрія Андруховича. Авторові “Рекреацій”, “Московіади”, “Дванадцяти обручів” 13 березня виповнюється шістдесят років! Напередодні ювілею знаменитий письменник, удостоєний багатьох міжнародних премій і відзнак, був досить зайнятий (зрештою, як завжди), та все ж відповів на питання “Експресу”.
“ІНОДІ ПРАЦЮЄШ ЧЕРЕЗ “НЕ МОЖУ”
— Юрію Iгоровичу, я тут недавно сам мав ювілей — 50-річчя. Раптове усвідомлення, що такий шмат життя вже позаду (як, коли, невже?!), чесно кажучи, було не з найприємніших... А які відчуття, думки, рефлексії у вас пов’язані зі ще соліднішою датою — 60-літтям?
— Я найбільші проблеми мав із 40-річчям. Але через те, що став переживати цю дату з випередженням у часі, тобто вже десь із 37-ми, перехід сам собою відбувся доволі плавно. Себто я вже психологічно підготувався і радісно переступив. Тепер я впевнено можу сказати, що все це загалом умовність. Об’єктивно не існує нічого такого, щоб у 49 ви були однією людиною, а в 50 уже іншою. Така ж історія з 60-кою. Єдина об’єктивна річ у цьому віковому контексті — наша фізична форма. Якщо в міру пильнувати за нею, вона обов’язково віддячить.
— Торік я уже запитував, хочу поцікавитись і тепер: коли чекати нового роману з-під вашого пера? Ви обмовились в одному з інтерв’ю, що його події розгортаються довкола радіо...
— Так, тепер я вже й назву до нього маю — “Радіо Ніч”. Загалом я його завершив. Хотілося зробити самому собі такий подарунок на ювілей — і зробив. Тепер він мусить декілька місяців відлежатись.
Я навіть не буду до нього зазирати, щоб відвикнути. Десь улітку візьмуся за перечитування й нову редакцію. Маю надію, що світ він (а світ його) побачить десь наприкінці цього року. Але не можу виключати й того, що на початку наступного. Квапитися не варто.
— До речі, “творчий процес” у вас якось систематизований (під впливом зобов’язань або принаймні обіцянок) чи більш спорадичний та пов’язаний з такою річчю, як інспірація?
— Буває і одне, і друге. Звичайно, перший варіант переважає тоді, коли я маю виконати певне замовлення. Наприклад, перекласти п’єсу для якогось конкретного театру, бо в них свій процес, до того ж колективний — репетиційний період, календар прем’єр і т. д. Якщо ж я просто пишу для себе, пам’ятаючи, що пошвидше опублікуватися — не найважливіше з моїх завдань, то, звичайно, переважає другий. Хоча все одно втягуєшся у певний ритм і відповідно проходиш певні пікові моменти й певні ями, коли працюєш через “не можу”. Знаєте, якби так сидіти й чекати, коли зійде натхнення, то можна і все життя прочекати.
“ЦЕ БУВ ДЛЯ МЕНЕ НОВИЙ І ЦІКАВИЙ ДОСВІД”
— Якби ви починали кар’єру (якщо це слово тут пасує) в літературі не у вісімдесятих роках, а сьогодні, це було би складніше чи простіше?
— Думаю, тут той випадок, коли цілком сміливо можна сказати “какая разніца”. І тоді, й тепер це складно. Щоправда, по-різному складно. У 80-х я починав публікуватися ще в умовах ідеологічного диктату й цензури. Вони слабшали ледь не на очах і до кінця тих же 80-х повністю здулись, але початок як такий (десь у 1982-му) був дуже відчутно ними придушений.
Сьогодні натомість головна складність у тому, що людей, які пишуть, зробилося значно більше, ніж людей, які читають. Це означає, що в літературному процесі продукується жахливо багато шуму, який відволікає і навіть знеохочує. Аби бути справді якось зауваженим і уважно прочитаним, кожен початківець мусить у той чи інший спосіб стати на голову. Це, крім таланту, звісно. Дебютувати поетичною збіркою, коли тобі 17, нині не є не тільки чимось надзвичайним, як тоді, але й доволі поширеним і, може, типовим. Та я вірю, що в цих умовах білого шуму все одно з’являються самородки, і доля веде їх так, що вони раніше чи пізніше зможуть реалізуватися.
— Чи вдалось уже переглянути фільм “Віддана”, знятий за романом вашої доньки? Ви, здається, з’явились там в одному з епізодів...
— Звичайно. Я отримав запрошення на прем’єрний показ у Франківську, де, крім самого перегляду, була ще нагода почути творців (точніше, переважно творчинь) цього фільму, й Софію зокрема. Так, я з радістю погодився узяти участь у зйомках, це був для мене новий і дуже цікавий, хоч і доволі суперечливий досвід. Ходити весь день у циліндрі й фрачному костюмі зразка 1900 року, які спеціально для тебе пошиті, — це, мушу вам сказати, не лише цікаве перевтілення, але й деяке навантаження.
— Якщо не секрет, де ваші “місця сили” в Україні? Куди їдете, летите, біжите, коли сідають “батарейки”?
— Є декілька таких місць у Карпатах. Не маю бажання розголошувати, де саме, бо не хочу, щоб вони ставали популярними. Крім того, звичайно, Львів. Знову ж таки, не весь, і тим більше, не той історичний центр, який уже зовсім затоптали туристи. Але є такі, поки що не дуже доступні туристам львівські ніші.
— Ви, як відомо, багато їздите по світу. Куди вас доля ще не закидала, але дуже хотілось би? З тих чи інших причин...
— З моїми мандрами це трохи перебільшення. Я не бував і навряд чи побуваю на більшості континентів — і мені від того, як кажуть, ні холодно, ні жарко. Натомість я справді дуже хотів би побувати на Півночі — передусім в Ісландії та Гренландії. Ну і, скажімо, в одній-двох країнах Південної Америки — в Аргентині, наприклад, і в Чилі. Там, де найкраще вино.
“У НАС ЛЮДИ ДУЖЕ ЛЮБЛЯТЬ ОБУРЮВАТИСЬ”
— Очевидно, що за кордоном у вас багато питають в інтерв’ю про політику. (Тим більше, що інформаційні приводи з’являються ледь не щодня). Ви вже звикли до цього?
— Звісно, так. Але коли питають за кордоном, то це загалом не дуже заважає. За кордоном так чи інак аудиторія завжди недоінформована про Україну, їй завжди можна розповісти багато для неї нового, не надто впадаючи в особисту інтерпретацію. Гірше, коли питають в Україні. Я ж занадто часто говорю про політику справді те, що думаю. Спочатку даю собі слово бути обачним і говорити лише те, що є загальноприйнятою банальністю. Проте в безпосередній розмові часто виходить так, що стає самому нецікаво повторювати всі ті заїжджені напівправди — і я, так би мовити, зриваюся. І це мені зазвичай вилазить боком, бо в нас люди дуже люблять обурюватись.
— Скажіть, як би ви продовжили речення: “Дуже хочеться, щоб в Україні нарешті...”?
— Дуже хочеться, щоб в Україні нарешті повсюдно звучала українська мова. Повсюдно й повноцінно. Щоб вона була серед інших мов, які тут звучать, беззаперечним лідером і загальновизнаним першим номером.
— I останнє питання цього інтерв’ю. Якби сьогодні ви, 60-літній, зустріли Юрія Андруховича, якому 20 років, що порадили б, від яких помилок, можливо, застерегли б, до чого, навпаки, підштовхнули б?
— Я б нічогісінько йому не радив та нічого б не нав’язував. Для його ж добра, до речі. Без помилок і промахів ми не варті нічого, бо саме з них і саме з їхнього долання та виправляння формується наш досвід і наш, так би мовити, хребет. Тобто жодної підказки — й слухатися тільки себе... А серце і розум обов’язково виведуть.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також судову історію про дуже хитру орендарку квартири
