Експозицію Олександр Видавський збирав чотири роки. Тепер у ній — понад 800 експонатів. Є і давні хустки, і глиняні глечики, і вишиті рушники.
“Я виріс у багатодітній родині, був найменший серед п’яти синів. Жили ми в невеличкій “шевченківській” хаті. Ще з дитинства цікавився історією, любив, як мати згадувала про побут своїх бабусь та дідусів, — розповідає Олександр Видавський, житель села Яришівка. — Після одруження переїхав до Вінниці, працював ландшафтним дизайнером, багато країн світу об’їздив, але щоразу після повернення розумів, як сильно люблю свою Україну”.
У 2019 році пан Олександр приїхав у рідне село й зайшов до сусідки. Дорогою звернув увагу на 150-річну хату, яка після смерті господарів поросла бур’янами. З’ясувалось, що її вже давно виставлено на продаж. “Я ту хату за символічну ціну й придбав, — згадує співрозмовник. — Дружина та пасинок не зрозуміли такого рішення. Але внутрішній голос мені казав, що роблю все правильно”.
У купленій хаті чоловік вирішив облаштувати музей. “Прагнув популяризувати українське, бо молодь тепер цим не дуже цікавиться. І щось лишити після себе. Мама мене колись навчила білити і працювати з глиною, то я в хаті все зробив сам, — каже Олександр Видавський. — Далі мені розмалювали стіни петриківським розписом. Щоб наповнити колекцію, постійно моніторив у соцмережах етноринки, особливо Львівщини, Прикарпаття, Тернопільщини. Придбав домоткані килими у свій музей. Також домовлявся з бабусями на ринках, яким часто в обмін на гроші приносили старожитності. Раз на тиждень вони все спродували мені. Так я зібрав 325 хусток, 240 глиняних глечиків та понад 270 вишитих рушників майже зі всіх куточків країни.
Мені так подобається кожна річ у музеї, що можу сидіти до ранку коло неї та милуватись. Знайомі жартують, що кілька годин в мене йде лиш на те, щоб витирати пил з експонатів. Так і є. Колекція поповнюється, тому планую купити ще хатину поряд”.
У музеї є дуже давні експонати. Наприклад, одній сорочці з вишитими квітами, котру виготовили майстрині з Томашполя, — 180 років! В окремій кімнаті — вишиті картини, найстаршій — 140 років. Також є сторічний ткацький верстат, давнє столярне приладдя, дерев’яні ночви, де раніше замішували тісто на Великдень, маслобійка і 150-річне решето, зроблене з сечового міхура вола.
“Якось прибиральниця приміщення, де проходила моя виставка, подарувала мені старовинну ікону. Уявіть собі: святині, на якій зображена Богородиця, близько 180 років”, — зауважує колекціонер. І насамкінець додає, що мріє поповнити свою колекцію ще й старовинними виробами з Донеччини, Луганщини та Криму.
