Судячи з віднайдених у польській архівній колекції документів, польські делегати в Парижі переконували представників інших країн у тому, що на український уряд і його діяльність великий вплив має Берлін, а також — що щирість українських делегатів щодо боротьби з більшовиками доволі сумнівна.
"Недавно польська влада перехопила радіограму з Берліна, адресовану п. Голубовичу, керівнику українського уряду в Станіславові, в якій повідомляється, що завдяки німецькій інтервенції угорський більшовицький уряд допустив трансфер українських грошей через Угорщину..." — йдеться в одному із документів (переклад з французької Зої Борисюк).
фото Тараса Чухліба
У документі від 23 червня 1919 року написано: "...Наші війська, які розташовані у Східній Галичині, ослаблені та змушені відступити перед українсько-більшовицьким тиском... Їхній тиск зростає у напрямку Нижнів-Галич та Станіславів, маючи намір відокремити нас від румунів. Має надзвичайне значення надання нагального дозвілу щодо можливості вільного прийняття рішень задля вирішення конфлікту проти цих банд, які повністю знищують схід Галичини" (переклад з французької Дани Федун).
фото Тараса Чухліба
На архівний фонд документів із грифом "таємно", у яких йшлося про розгляд українського питання у Парижі, під час роботи в польських архівосховищах натрапив Тарас Чухліб, доктор історичних наук, головний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ.
"Спочатку українським делегатам у Парижі підіграли, а потім, зважаючи на те, що більшовики перемагали, ЗУНР була анексована Польщею, і країни Антанти цьому не перешкоджали — все було зроблено так, щоби віддати полякам землі Західної України", — каже він.
— Українці мали можливість представляти свої інтереси на конференції?
— У Парижі були дві українські делегації, але жодна не була офіційно визнана, — каже Надія Халак, кандидатка історичних наук Інституту української археографії й джерелознавства НАНУ.
— Чи мали підгрунтя звинувачення поляків?
— Звинувачення у германофільстві були одним з елементів "чорної легенди" проти українського національного руху. Їх поширювали перед лідерами Антанти як поляки, так і росіяни, — розповідає Максим Майоров, співробітник Українського інституту національної пам'яті. — Мета була очевидна — виставити українців посіпаками Німеччини, яка програла у Першій світовій війні, і, таким чином, позбавити Україну підтримки переможців.
На чому ґрунтувалися звинувачення? Найперше, на досвіді співпраці України з Німеччиною та Австро-Угорщиною після Берестейського миру 9 лютого 1918 року. За цим договором, зокрема, були визначені контури майбутнього північно-західного кордону України, який охоплював Холмщину і Берестейщину.
На ці ж території, зрештою і не тільки на них, претендували поляки Королівства Польського під управлінням Регентської ради у Варшаві.
У Парижі польські представники намагалися виставити УНР і Українську Державу Скоропадського дітищами німецької зовнішньої політики, ще й породженими на шкоду польським інтересам. При цьому поляки воліли не згадувати, що польська адміністрація самого Королівства була організована німецькою та австрійською владою ще у листопаді 1916 року.
— Тобто такі звинувачення були лише антиукраїнською кампанією?
— Український та польський національні рухи конкурували за одні й ті ж території: Східну Галичину, Холмщину, частину Волині та Поділля. Боротьба за них велася як військовими, так і дипломатичними методами. Головним арбітром у вирішенні територіальних питань у 1919 році вважалися лідери держав-преможців, які скликали мирну конференцію в Парижі. Поляки та українці намагалися донести до їхніх представників власні аргументи на користь приналежності спірних територій. У поляків були слабкі позиції з точки зору етнічного складу населення цих територій. Тож вони вдавалися до дискредитації українського руху загалом. Щоб міжнародні арбітри не хотіли мати справу з українцями, поляки представляли їх маріонетками різних, ворожих до Антанти, сил: німців, більшовиків...
Для кожного звинувачення знаходили аргументи, які опиралися на вдало підтасовані факти.
— Якою була позиція щодо українського питання делегацій інших країн, запрошених на Паризьку мирну конференцію?
— Франція тоді зробила ставку на Польщу й чути не хотіла про будь-які українські плани, які розходилися з польськими інтересами. Консервативні британські кола підтримували російський білий рух і його позицію в українському питанні. Ліберальні британські були готові дослуховуватися як до українців, так і до більшовиків. Однак українське питання цікавило британських лібералів лише як фактор тиску на Францію з її полонофільством. Коли Франція погодилася передати під британський мандат нафтовий регіон Мосулу, то у Лондоні втратили інтерес до українців Східної Галичини.
Лідери більшості інших важливих держав, наприклад, США, Італії та Японії, не надто цікавилися українським питанням.
Загалом Україна тоді була невідомою екзотичною країною для вершителів доль на Паризькій мирній конференції. Власне не як територія, а як окрема нація з державницькими прагненнями. Українське питання розглядали переважно в контексті російського або австро-угорського. Змінити таке ставлення могли б успіхи українських армій. Але ці успіхи були неможливі без західної підтримки бодай зброєю та військовим майном...
Читайте також про нові факти з життя Роксолани та її наступниць.
