Видатний поет, письменник, драматург і політичний діяч кидав виклик радянській системі, пережив арешти, втечу та переслідування. Чимало подій з життя митець згодом переніс на сторінки своїх творів.
“Іван Багряний (справжнє ім’я — Іван Лозов’ягін) народився в Охтирці на Сумщині в родині муляра та заможної селянки. У сім’ї було четверо дітей. Іван навчався у Краснопільській художній школі, гарно малював. У нашому музеї навіть зберігається його картина із зображенням Покровського собору, де його охрестили, — розповідає Людмила Міщенко, директорка Охтирського міського краєзнавчого музею. — Перший вірш хлопчик написав у десять років — українською, протестуючи проти вчителя, який бив його лінійкою за незнання російської. Ще дитиною він на власні очі побачив жорстокість радянської системи: більшовики зарізали його 92-річного діда. Думаю, саме такі події змалку формували його несприйняття радянської влади”.
Молодий Багряний встиг спробувати себе в найрізноманітніших сферах: здобув фах слюсаря, викладав малювання в Охтирському дитячому містечку, працював у газеті, оформлював вистави в театрі, трудився на цукроварні, шахті й навіть у міліції.
“А у вільний час любив мандрувати й пізнавати рідний край. Дружив з Остапом Вишнею та Борисом Антоненком-Давидовичем. Разом вони їздили велосипедами берегами Ворскли, милувалися природою, говорили про Україну та політику. Дорогою зустрічалися зі старожилами, записували їхні легенди й перекази”, — зауважує Людмила Міщенко.
Перебравшись до Києва, юнак навчався у художньому інституті та став учасником об’єднання молодих українських письменників МАРС (“Майстерня революційного слова”). Саме тоді почав активно публікуватися під псевдонімом Іван Багряний (за однією з версій, цей колір у творах Хвильового був символом духовної революції). Та загалом письменник використовував понад десять псевдонімів — серед них Іван Полярний, Сорок Сорок, Дон Кочерга.
У 23 роки Іван Багряний видав поему “Ave Maria” та роман у віршах “Скелька”. У його творах дедалі гостріше звучала критика радянської системи — і влада швидко це помітила. Митця почали публічно звинувачувати у “халтурництві” та ворожих настроях. “У 1932 році його заарештували, — провадить далі директорка музею. — Після 11 місяців в одиночній камері Багряного заслали на Далекий Схід. Пережите там дуже відчувається у “Тигроловах”. Григорій Многогрішний фактично став прототипом самого Багряного: письменник також намагався втекти із заслання, жив серед українців Зеленого Клину. Саме там зустрів свою першу дружину Антоніну Зосимову, з якою згодом повернувся в Україну. У них народилися син Борис і донька Наталя”.
Невдовзі письменника заарештували вдруге — за “участь у націоналістичній контрреволюційній організації”. Після двох років ув’язнення, 83 дні з яких Іван Багряний провів у камері смертників, восени 1940-го його звільнили. Цей непростий період згодом ліг в основу роману “Сад Гетсиманський”, у якому Багряний описав механізм радянських репресій та життя за гратами.
“Відтак Іван Павлович повернувся у захоплену фашистами Охтирку, де працював у театрі та дописував до “Голосу Охтирщини” — газети окупаційної адміністрації. Саме це згодом стало підставою для звинувачень у колабораціонізмі, — пояснює Людмила Міщенко. — До 90-х років про Багряного в Україні майже не говорили. А коли почали досліджувати його життя, в Охтирці виявилося різне ставлення до нього. Одні не сприймали письменника начебто через співпрацю з німцями, інші не засуджували, зважаючи на пережиті ним переслідування та репресії”.
У 1943 році Іван Багряний перебрався на Галичину, де долучився до українського націоналістичного підпілля: писав листівки, агітаційні матеріали, пісні, малював плакати. Їздив на Волинь, у Карпати, в розташування бойових загонів УПА. А в 1944-му оселився у Німеччині — спочатку в Аугсбурзі, згодом — у Новому Ульмі. Там заснував часопис “Українські вісті” й активно займався політикою. Написав памфлет “Чому я не хочу вертатися до СРСР?”, який переклали кількома мовами.
Перша дружина письменника Антоніна сама виховувала дітей і заробляла на життя рукоділлям. Згодом доньку відправила до сестри в Москву, щоб уберегти від допитів. А сина Бориса радянські спецслужби змусили публічно виступити по радіо у 1956 році та засудити батька-емігранта. “Це дуже його травмувало. Борис став мовчазним, часто говорив сам із собою. Працював неподалік нашого музею і часом заходив на виставки, присвячені батькові. Якось довго дивився на його портрет, а потім тихо сказав: “Ех, Ваня, Ваня”. У цих двох словах було стільки болю...” — згадує Людмила Міщенко.
В еміграції Багряний одружився вдруге — з Галиною Тригуб. У них народилися син Нестор і донька Роксолана. Незадовго до смерті письменника українська діаспора розпочала кампанію за його висунення на Нобелівську премію з літератури. Однак завершити процедуру так і не встигли. Підірване таборами здоров’я далося взнаки. 25 серпня 1963-го Іван Багряний у віці 56 років помер від ускладнень туберкульозу, діабету та хвороби серця. Похований у німецькому місті Новий Ульм.
“Хоч для багатьох Багряний залишається неоднозначною постаттю, він — справжній патріот, який щиро любив Україну та вірив, що вона вистоїть за будь-яких умов, — каже Людмила Міщенко. — “Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами”, — ці рядки з поеми “Золотий бумеранг”, викарбувані на надгробку письменника, мабуть, найкраще передають його світогляд”.
