Харитина Пекарчук народилася у заможній родині й могла до старості літ жити в комфорті та розкоші. Натомість у 23 роки вона стала до лав Армії УНР, приховавши свою стать. Полька по маминій лінії, вона понад усе любила Україну та українську мову. І навіть попри те, що своє життя закінчила у важких хворобах і злиднях, козачка Армії УНР ні про що не шкодувала.
— Харитина Пекарчук справді феномен української революції та один із прикладів переродження людей іншого етнічного походження в українців, — каже Роман Коваль, президент Історичного клубу “Холодний Яр”, дослідник визвольної боротьби українського народу у ХХ столітті. — Харитина походила з польського роду. Її мама Марія Ізбицька була донькою учасника польського повстання 1863-го року. А батько Антон був багатим власником виноградників та земель. Харитина народилася у 1894 році на Херсонщині в селі Новоолександрівка.
Велику роль в її становленні відіграла няня, яка була українською селянкою. Дівчинка росла серед української мови, українських пісень. Також вона спілкувалася з українськими селянами (переважно з Київщини та Полтавщини), яких наймав її тато для обробітку виноградників.
Брат Харитини захопився “Кобзарем”, з яким познайомив і свою сестру. Мама не заперечувала, аби діти вивчали українську культуру. Харитина загалом читала багато українських книг.
У Сімферополі Харитина захопилася українським театром, вистави якого були тоді заборонені. Дівчина відвідувала їх таємно. Під час цих вистав дізнавалася про козаків, гетьманів, гайдамаків, чумаків...
У 1916 році вона закінчила курси сестер милосердя, мала посвідчення сестри-жалібниці. А після Лютневої революції 1917 року стала співзасновницею місцевої “Просвіти”.
— Як Харитина стала військовою?
— Вона пішла до війська в липні 1917 року. Оскільки дівчат тоді не брали в армію, то замаскувалась і записалась під чоловічим іменем Степана Книшенка (це прізвище її першого чоловіка. — Авт.), певний час приховувала свою стать. Потім правда випливла нагору, але Харитину залишили у війську. У своїх спогадах вона згадувала, що ставлення козаків до неї завжди було дуже добрим.
Харитина брала участь у всіх боях своєї частини. У газеті “Вільне слово” один із побратимів Харитини писав: “Я подивляв відвагу пані Тіни (так побратими називали її. — Авт.). Вона була сестрою і вояком. Коли йшли в атаку на ворога, то Тіна завжди йшла попереду з рушницею у руках. А коли відступали, то відстрілювалася в останній лаві й одночасно забирала з поля бою поранених вояків та опікувалася ними, як сестра-жалібниця”.
— Як далі складалось її життя?
— 22 липня 1919 року вона побралася з Іваном Пекарчуком, командиром кінної сотні Запорозької Січі, а потім і Мазепинського полку. А вже 19 жовтня того ж року Харитина отримала важке поранення у живіт в бою. Ледь живою її доправили у шпиталь, персонал якого був вороже налаштований до армії УНР. Та, попри це, Харитина вижила. Опісля почала служити під проводом свого чоловіка.
— У яких відомих боях Харитина брала участь?
— У квітні 1920 року Тіна Пекарчук взяла участь у видатному бою за Вознесенськ, який закінчився нашою перемогою над більшовиками. Загалом Перший зимовий похід завершився 6 травня 1920 року. За участь у ньому Харитина була нагороджена жетоном ордена Залізного хреста №1. Так склалося, що жінки тоді отримували лише жетони, а не самі нагородні хрести. Несправедливо, але це не применшує заслуг Харитини.
— Як завершився її бойовий шлях?
— У травні 1920 року під селом Вербкою Ямпільського повіту Харитина Пекарчук виконувала бойовий наказ, тоді ж була обстріляна більшовицькими гарматами. Біля її коня розірвався снаряд, Харитина впала, кінь придавив її своєю вагою. “Так назавжди закінчилася моя бойова активність і військова служба Україні”, — написала потім Харитина у своїх спогадах. Її ліва сторона тіла була паралізована, жінка втратила можливість ходити.
У старості вона оселилася у будинку для літніх людей у Дорнштадті (Німеччина). Дуже хворіла, майже осліпла. Чоловік помер у 1958 році. Сама ж Харитина померла 11 березня 1973 року на 79-му році життя. Вона мріяла бути похована на рідній землі. Але її могила — в Німеччині.
Харитина була дуже скромною і казала, що не вважає себе героїнею. “Якби моя молодість і здоров’я могли повернутися, у мене було б тільки єдине бажання: стати сірим, безіменним рядовиком в однострої української армії та повернутися на свою колишню стійку”, — написала Харитина Пекарчук у своєму щоденнику.
ДО СЛОВА
У Кременчуці перейменували вулицю Зої Космодем’янської на вулицю Харитини Пекарчук. Саме в цьому місті в 1918 році Харитина потрапила в більшовицький полон, де військову катували. Згодом Харитину та інших в’язнів було визволено.
