Тринадцятий рік поспіль Україна відзначає свято Незалежності в умовах війни, п’ятий рік — в умовах повномасштабного вторгнення агресора. Не дивно, що найбільшою мрією українців нині є перемогти ненависного ворога й захистити Незалежність, проголошену 35 років тому.
Учасники тієї знакової події кажуть: хоч рішення про відновлення Незалежності у парламенті далося мирно, однак тривог тоді не бракувало. Довелося докласти чимало зусиль, щоб переконати більшість у Верховній Раді проголосувати за документ, який дозволив нам вирватися із радянських пут. Громадяни після історичного рішення мали високі очікування і тішилися, що проголосити Незалежність нам вдалося без жодної краплі крові, без жертв. Та, як бачимо, ці висновки були передчасними. На долю України, яка понад три століття виборювала собі право бути суверенною державою, випало чимало випробувань і в новітній історії. Ми пройшли через Помаранчеву революцію та Революцію Гідності, щоб не потрапити знову в московське ярмо, і тепер зі зброєю в руках змушені захищати Незалежність країни.
За цей період українці великою мірою змінилися: суспільство подорослішало, патріотизму й відповідальності за долю держави у громадян стало більше. Народ сподівається, що Україна здолає усі надважкі випробування й обов’язково стане успішною, заможною і квітучою.
— Насправді проголошенню Незалежності передував драматичний тиждень у парламенті, — згадує народний депутат Ярослав Кендзьор. — Готуючи згодом телепрограму про ці події, я назвав її так: “19 — 24 серпня 1991 року: дні тривоги, надії і тріумфу”. Чому дні тривоги? Бо насправді це був дуже складний період.
По-перше, я на власні очі бачив, як у січні 1991 року Москва кинула величезну колону танків і десантників до Вільнюса, щоб запобігти виходу Литви з СРСР, яка першою, ще у березні 1991 року, проголосила свою незалежність. По-друге, штаб “Народної Ради”, який ми створили, мав інформацію, що в Жулянах і Борисполі сідають військово-транспортні літаки з десантниками з різних областей РФ, що підтягуються танкові колони з Чернігівської та Дніпропетровської областей. Ми боялися, що хтось дасть команду із ГКЧПістів і почнеться масакра в Україні. Але коли вже 21 серпня у другій половині дня у Москві стався перелом на користь Єльцина і ГКЧПістів почали арештовувати, то у нас з’явилася надія.
По-друге, наша опозиційна депутатська група “Народна Рада” на той час налічувала близько 125 осіб. А для рішення про проголошення Незалежності потрібна була конституційна більшість — 300 голосів. Де їх взяти? Це була велика проблема. То ми 21 — 23 серпня зустрічалися з депутатами від Компартії, щоб переконати їх підтримати історичний документ. 24 серпня, рівно о 18-й годині, голова ВР Леонід Кравчук поставив Акт проголошення незалежності України на голосування. На табло висвітлилося 346 “за”.
— Так, багато хто стверджує, що рішення про проголошення Незалежності було раптовим, неочікуваним. Але це неправда, — зазначає народний депутат семи скликань ВРУ Сергій Соболєв. — Думаю, країна готувалася до цього попередніми десятиліттями і століттями. Просто 1991 року обставини склалися на нашу користь — розпався Радянський Союз, були послаблені Комуністична партія, КДБ, контрольні органи СРСР. Ключовим стало те, що Єльцин зміг перемогти стару кадебістську номенклатуру і здобути підтримку вулиці. Сьогодні цю картину важко собі уявити, бо росіяни перетворилися на заляканих, загнаних рабів “імперії”, які бояться рота відкрити. Водночас невелика група депутатів українського парламенту, які входили до “Народної Ради”, попри домінування Компартії, змогла дуже швидко опанувати ситуацію. Стара партійна номенклатура, з одного боку, злякалася подій у Москві та перспективи посилення Єльцина, з другого — вирішила зіграти на націонал-патріотичних настроях, аби відмежуватися від єльцинської Москви. Усе це разом і створило той ефект, який зробив можливим проголошення Незалежності України. Це був шанс, яким ми скористалися.
— Що відчували ви, побачивши на табло 346 голосів за Акт проголошення незалежності?
● Я. Кендзьор:
— Зал тоді вибухнув оплесками. Депутати внесли синьо-жовте полотнище. Ми заспівали біля трибуни “Ой у лузі червона калина” і гімн “Ще не вмерла України”. Виходили втомлені, але щасливі. Бо розуміли, що для нас це великий день. Здавалося, ти здолав якийсь величезний мур і опинився в інших реаліях, у незалежній Українській державі.
— Звичайно, було відчуття величезної перемоги, — каже народний депутат п’яти скликань ВРУ Тарас Стецьків. — Ми чудово розуміли історичне значення цього рішення. І хоч були до краю виснажені, нас переповнювало відчуття неймовірного піднесення. Ми усвідомлювали, що здійснили величезну історичну місію, за яку боролося багато поколінь до нас і яким не вдалося цього зробити. Після того як рішення було проголосоване і сесія закрилася, ми просто сиділи і мовчки дивилися один на одного. Усі емоції вихлюпнулися в залі 24 числа, де від самого ранку й до вечора тривала боротьба за історичне голосування.
— Які очікування були, коли емоції вляглися?
● Т. Стецьків:
— Коли ми проголосили Незалежність (це була субота), Росія відразу почала атакувати нас різними делегаціями. У вівторок до Києва з Москви прилетіли Руцькой (віцепрезидент РРФСР, один із найвпливовіших російських політиків того часу. — Авт.), Станкевич (депутат Верховної Ради РРФСР. — Авт.) та Собчак (голова Ленінградської міської ради, згодом мер Санкт-Петербурга. — Авт.) умовляти нас не виходити з Радянського Союзу, “строїть содружество нєзавісімих государств”. Ми вже бачили, куди все рухається. Але у нас, представників “Народної Ради”, було відчуття мобілізованості й величезної надії. Чому? Бо на 1 грудня 1991 року був призначений референдум, на якому громадяни мали підтвердити Акт проголошення незалежності України, і за цей референдум ще треба було боротися.
Ми не були на 100% певні, що українське суспільство підтримає це рішення. Розуміли, буде протидія частини компартійної номенклатури (парламент заборонив діяльність Компартії України, однак кадри на місцях залишилися) та Москви. Попри це, відчуття надії було базовим. Народний Рух тоді випустив листівку з даними, взятими у Deutsche Bank, про те, яке місце Україна посідає серед радянських республік за обсягами вирощування зерна, видобування вугілля, виробництва алюмінію, сталі тощо. Це були здебільшого перші-другі позиції. Люди вірили, що ресурси, які йшли до Москви, тепер будуть нашими і що ми дуже скоро станемо такими багатими, як Європа. Оця, можливо, дитяча наївність опанувала суспільство між 24 серпня та 1 грудня 1991 року, і рішення на референдумі було підтримано.
— Чи припускали ви тоді, що Росія може напасти на Україну і що нам доведеться боронити Незалежність зі зброєю в руках?
● Т. Стецьків:
— Саме такого відчуття тоді не було. Але ми розуміли, що буде небезпека від Росії. Тому що вже на початку вересня прессекретар Єльцина Вощанов офіційно заявив, що Москва не матиме територіальних претензій до України, тільки якщо Україна збереже добросусідські відносини з Росією. Ця фраза нас дуже насторожила. Адже вона означала, що Україна має залишитися в якійсь формі союзу з Росією. Уже тоді далеко глядні з нас передбачали: що швидше Україна виокремлюватиметься з імперського тіла Росії і йтиме на Захід, то більше наростатиме загроза з боку Росії, зокрема й воєнна. Але в той момент це були одинокі голоси — Степана Хмари, Юрія Костенка, Івана Зайця. І я в душі насправді розумів, що Росія не відпустить нас просто так, що сам факт голосування за Незалежність і підтвердження рішення на референдумі ще не означає, що Росія спокійно спостерігатиме за тим, як Україна стає самостійною суб’єктною державою.
● С. Соболєв:
— Для мене показовою була робота в Конституційній комісії. Це було вже пізніше, коли ми працювали над Конституцією 1996 року. Тоді тривали дискусії щодо перехідних положень, зокрема щодо того, на який час залишати Чорноморський флот РФ у Севастополі. “Народна Рада” пропонувала максимум 5 років. Інші казали: “Дайте росіянам 20 років на те, щоб вивести кораблі і війська з Криму”. Називали навіть 30 і 35 років. Урешті-решт перемогла позиція “20 років”. Це означало, що російський флот мав піти з території України у 2017 році. Думаю, Путін ще тоді зрозумів, що треба готуватися до нападу, поки російський флот перебуває на території України.
— Які сподівання у вас тепер?
● С. Соболєв:
— Дві революції, вторгнення Росії у 2014 році, а тепер і широкомасштабний напад вказують на те, що ми ніколи не повинні розслаблятися. Поряд із нами — агресивний і нахабний сусід, який не змирився з існуванням незалежної України. Тому ми завжди маємо бути готовими до того, що Незалежність треба захищати. Це головний висновок, який ми повинні передати наступним поколінням.
