Сьогодні день пам’яті одного з моральних “батьків” сучасних українців

Сьогодні день пам’яті одного з моральних “батьків” сучасних українців

Український письменник і літературознавець, доктор філософії і член Української вільної академії наук (УВАН, США), Президент Українського ПЕН-клубу, лауреат Державної Шевченківської премії (1995) за книгу “Блудні сини України” та перший лауреат премії “Світло справедливості” (2010), заснованої канадійкою українського походження Анастасією Шкільник та єпископом УГКЦ Борисом Ґудзяком, нагороджений указом Президента України Орденом Свободи  2008 “…за видатні заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України, мужність і самовідданість у відстоюванні прав і свобод людини, плідну літературно-публіцистичну діяльність…”, один з авторів Національного акту свободи – пропонованого Верховній Раді суспільного договору 2014 року, покликаний знайти шляхи виходу з політичної кризи, помер на 86-му році життя, 1 грудня 2014 року. Напрочуд cимволічний збіг: адже трьома роками раніше він разом із нині покійними Богданом Гаврилишиним, кардиналом Любомиром Гузаром та Мирославом Поповичем став одним із 11 засновників об’єднання еліти українських інтелектуалів, Ініціативної групи “Першого грудня”…

Утім, визнання і шана власною нацією Євгена Сверстюка прийшли лише за часів Незалежності, через 32 роки після першого із п’яти  звільнень з роботи за політичними мотивами, трьох десятиліть дисидентства, 14 місяців у СІЗО, 7 років таборів та п’яти років заслання. А доти дії та твори дисидента-шестидесятника та політв’язня совіцького режиму краще знали за кордоном та океаном, ніж на рідній землі, пише "Ukrainian People".

“Хочуть, щоб я замовк? Ніколи!”

13 грудня 2018-го 90 років з дня народження Євгена Сверстюка в Україні відзначатимуть як пам’ятну дату на державному рівні. По його відході у засвіти, у 2015 році, на його честь перейменували вулиці у столичному Києві й Броварах, у 2016-му – в обласних Полтаві та Кропивницькому.

Він бо був зразком безкомпромісної й послідовної боротьби за українську державу та її духовність, жодного разу не поступився принципами, навіть вже за часів Незалежності. До прикладу, лише по його смерті Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи розповів, що до 80-річчя Сверстюку хотіли присвоїти звання Героя України: “У Секретаріаті Президента не знали, як до нього із цим підступитися, і тому вони попросили мене, щоб я з ним про це поговорив. Коли  ж я передав йому цю пропозицію, Євген Олександрович обурено вигукнув: “Вони що – хочуть, щоб я замовк? Ніколи! Не дочекаються!”. Пізніше нас із ним разом нагороджували Орденом Свободи…”

Де б він не з’являвся, всі одразу змовкали і слухали його тихий голос – від студента Могилянки до академіка Сахарова. А водночас був напрочуд доброю і чутливою та вразливою людиною, готовою вислухати і допомогти кожному. Вмів вислухати і почути.

У нас дуже мало людей, яких можна вважати інтелектуальними авторитетами нації. Сверстюк, безперечно, ним був. Мене завжди підтримувало відчуття, що він є поруч, що з ним можна поговорити, дізнатися його думку – і він безвідмовно відповідав і допомагав”, –згадує Є.Захаров.

Таким його запам’ятали усі, кому поталанило з ним спілкуватися – незалежно від віку, соціального статусу, партійної чи конфесійної приналежності. Упродовж двох десятиліть мав не одну таку нагоду і автор цих рядків: на відміну від своїх молодших колег чи відомих політиків, пан Євген завжди радо відгукувався на прохання дати коментар чи інтерв’ю, написати авторську колонку чи есе або й статтю з непростих і гострих проблем. З іншого боку, не боявся визнати, що у чомусь не достатньо компетентний, просив переповісти суть тієї чи іншої події чи витлумачити її контекст, і тоді інтерв’ю переростало у рівноправний діалог чи й дискусію.

“Мені завжди бачилося в ньому, навіть і в останні десятиліття, коли він вернувся з заслання отим казковим, внутрішньо величним і просвітленим сивим мудрецем, яким і запам’ятається сучасникам, гумор, рівновага і – найголовніше і найрідкісніше – абсолютна невразливість до зла, – пригадує письменниця Оксана Забужко, яка, завдяки дружбі Сверстюка з її батьками, знала Сверстюка змалку. – Так, ніби те зло – яке весь вік, всією своєю надпотужною державною машиною намагалось його знищити, – було з іншої планети”.

“За своїм масштабом Євген Сверстюк близький до таких людей, як Іван-Павло ІІ чи Махатма Ґанді. Він часто говорив, що потрібно повертати сенс спрофанованим словам. І ось тепер, коли його не стало, ми повертаємо сенс поняттям “совість нації”, “велич духу” і “наша духовна опора” – все це про нього”, – вважає відома журналістка та телеведуча Мирослава Барчук, яка познайомилася з ним ще у 1989-му, відразу після його повернення із заслання.

Сверстюк не писав мемуарів, не вів щоденників, бо ще за «совка», в умовах постійного стеження навчився “замітати сліди” і стирати з пам’яті те, що могло б нашкодити друзям на допитах. “Біографія моя в тому, що я публікую чи видаю. Фактично, у мене нема життя, крім праці”, – пояснював він у інтерв’ю побратимові-політв’язню Василеві Овсієнку.

“Бо то є сіль землі”

Євген народився 13 грудня  в с. Сільце віддаленого Горохівського повіту на Волині, що тоді належала Польщі, у селянській сім’ї. Ще маленьким на запитання “ким ти хочеш бути?” якось відповів: “Хочу сидіти в тюрмі за Україну!” 11-річним він стане свідком першої совіцької окупації – доти окупаційною вважалася польська влада. Через неповні два роки – німецька окупація. Два брати Євгена воювали в УПА. “Кожна окупація мала якісь свої переваги, давала якусь інформацію для порівняння, для зіставлення, а найголовніше – давала дух опору”, – згадував згодом Сверстюк.

Утім, початок кар’єри молодого науковця був цілком традиційним: здобув вищу освіту у Львівському держуніверситеті (відділення “логіка і психологія” філологічного факультету), рік вчителював у Почаєві та с. Богданівка Підволочиського району, відтак три роки був аспірантом Науково-дослідного інституту психології (1953-1956), викладачем української літератури Полтавського педагогічного інституту (1956-1959), старшим науковим працівником НДІ психології (1959-1960), завідувачем відділу прози журналу “Вітчизна” (1961-1962), старшим науковим працівником відділу психологічного виховання НДІ психології (1962-1965). 1965 року захистив дисертацію на ступінь кандидата педагогічних наук.

А проте патріотичний світогляд у совкових умовах невдовзі дався взнаки: у 1959, 1960, 1961, 1965 (за виступи проти дискримінації української культури), 1972 роках (за промову на похороні Дмитра Зерова) його звільняли з роботи за політичними мотивами. Переслідуваний роками за участь у “самвидаві” і протести проти арештів і незаконних судів, у січні 1972 року заарештований,  і лише в березні 1973-го засуджений за виготовлення і розповсюдження “самвидаву” до семи років таборів та п’яти років заслання.

Він знав, на що йде, тож арешт 14 січня 1972 року не став несподіванкою. “Я мовчки одягнувся, мовчки поцілував дружину, дитину. Віруньці було ледь більше року… Єдине, що дозволили передати з дому з запискою –  це фотографію дитини”, – розповідав Сверстюк згодом.

А на схилі років, у 2010-му пояснював: “Дисидент починається тоді, коли говорить прямо, з готовністю відповідати за ту правду. Нас об’єднувало у 60-ті роки те, що кожен мав позицію;  вважав, що вона чесна, і що її треба доносити до людей одверто, а не потаємно, і треба бути готовим за це розплачуватись. Інакше, ти просто будеш вільнодумцем у себе на дачі. І якщо захід зацікавився Україною у другій половині ХХ століття, то саме дисидентами – людьми з чесними поглядами, які відстоювали ці погляди ціною життя… Бо то є сіль землі, ті чесні і незгодні. Сміливість, шляхетність і чесні пориви”.  

Відбував термін у жахливій 36-й зоні в Кучино. На завершення, перед засланням, його помістили у внутрішню тюрму. Відтак – 15 діб карцеру. “Мене поселили з двома кримінальними, – згадував дисидент. –  Обидва хижі, особливо молодий. Згодом начальник міліції запитав у мене: “Як вам удалось уникнути конфлікту з ними?”… А я відсидів з тими хлопцями, і вони на прощання навіть подарували мені іконку”.

За будь-яку ціну

Повернувся до Києва в атмосферу гнітючу, “як у найтемнішу годину перед світанком”. Приніс дружині й дочці великий букет квітів  щоб створити враження, ніби просто виходив за ним кудись на півгодини…

З жовтня 1983 до 1988 працював столяром на київській фабриці індпошиву № 2. “Їдучи трамваєм на роботу, писав замітки до статей”.  А у 1986-му погоджується виступити з лекцією у Київському Будинку вчених: “Це була сміливість – запрошувати зека, щоб він читав без дозволу начальства лекцію перед аудиторією… І постало питання в останній момент: “А якою мовою ти будеш виступати? У нас ніколи не виступали, ще жодного разу, українською. Я не знаю, як тебе сприймуть”. Я кажу: “Я виступав російською мовою 12 років, правда, тільки перед начальством табірним. Вже коли я повернувся до Києва, то буду по-українськи говорити”

А з літа 1987 року розпочав свою історію Український культурологічний клуб (УКК) з Сергієм Набокою, Миколою Матусевичем, Олесем Шевченком…” Улітку ж 1988-го Сверстюк прочитав у газеті, що відзначення тисячоліття Хрещення Русі почнеться в Москві, потім у Ленінграді, і лише потім – в Україні. Вирішив: ми це зробимо по-своєму, за будь-яку ціну. Попросив Сергія Набоку записати дзвони на магнітофон. Іншим роздав тексти. У день, коли в Москві розпочалися урочистості за участі іноземних послів, УКК зібрався біля пам’ятника Святому Володимиру. Поряд тупцяли чоловіки у чорних капелюхах, пропонували розійтися. Священика не було – церква  була підневільна. Проте інформацію, що Україна відзначила в Києві тисячоліття Хрещення, масово передруковували за кордоном. “Я не сподівався, що це матиме світовий резонанс, – згадував Сверстюк. – Думав, що буде просто наше демонстрування гідності”.

Моральний камертон українців

“Сверстюк був глибоко віруючою людиною, богословом, християнським філософом, бо саме крізь призму віри він дивився на всі навколишні проблеми”, – наголошує Євген Захаров.

Із 1989 року пан Євген упродовж 25 літ видавав газету “Наша віра”. Казав: “Я відчув, що переді мною відкривається давно не орана нива духовної культури, і на цій ниві, по суті, нема кому працювати”.

“Більш ніж півстоліття він був моральним камертоном нашого народу”, – заявив тогочасний ректор Українського католицького університету, а нині єпископ Франції та країн Бенілюксу Борис Ґудзяк.

“Усіма своїми публікаціями я нагадую людям правічне значення слів, – зізнавався Євген Сверстюк. – Людство проходить від затемнення до затемнення, а в сонячний день дивується, як можна було не побачити – це ж так очевидно… І євангельська притча про сіяча вічна: завжди будемо сіяти і на камінь, і в тернину, знаючи, що вся надія – на зораний ґрунт… І метафора про голос, що волає в пустелі, вічна”.

Був переконаний: “Життя визначається питаннями, які ти поставив там, де звично було мовчати. Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву. Які питання ти ставив своєму часові? Чим ти зупиняв юрбу, що летіла за вітром? Як ти будив сонних? Як ти змагався зі застійним морем байдужих і теплих? Як тобі вдалося навернути людину до Бога і до «віри, що гори ворушить”?

Євген виступав за примирення православних церков і був дуже близьким другом греко-католицької церкви, – пригадує поет та екс-політв’язень Ігор Калинець. – Ми з ним познайомилися наприкінці 80-х, коли видавали альманах “Євшан-зілля”. Він тоді ініціював створення Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, а згодом заснував премію імені Василя Стуса. Першими лауреатами стали Іван Світличний і молодіжний театр імені Леся Курбаса у Львові, а це ж іще була радянська Україна! Він гуртував шістдесятників, але разом із тим був символом сучасної України.

А ще Євген Сверстюк був активним ідеологом дерадянізації України. Був на Майдані, який сприймав як іспит на самоствердження нації.

“Зараз маємо дуже гнітючу атмосферу, але ми не повинні забувати, що проти нас іде диявол зі зброєю неправди, – казав у своєму чи не останньому виступі на ТБ у вересні 2014-го. – Отже, коли маємо якийсь особливо важкий період, який мусимо пройти, повинні зрозуміти, що Бог нам посилає цю дорогу. Дякуймо Богові за кожен день

Автор: Юрій Никорак

додати коментар

ГОЛОВНІ НОВИНИ

10.12.2018
:
показати більше