Мова про славетний “Запорізький марш”. Утім, навіть якщо ви чули цю композицію, то, напевно, зовсім або мало знаєте про того, хто чи не найчастіше її виконував.
“Уперше зі сцени “Запорізький марш” виконав сліпий бандурист Євген Адамцевич, було це у 1969 році в Київ- ській опері, — розповідає газеті "Експрес" кобзар Тарас Силенко, заслужений артист України. — Якимось дивом цензура дозволила грати марш — мабуть, тому, що слів там не було.
Як згодом пригадував Віктор Гуцал (саме завдяки йому ми маємо оркестрову обробку маршу), після першо- го виконання зал вибухнув оваціями. Люди були дуже схвильовані — музика говорила більше за слова. Адамцевич заграв вдруге. А потім — утретє. Кадебісти були розгублені, не знали, як зігнати сліпого бандуриста зі сцени”.
Перше виконання маршу.
Версій щодо походження “Запорозького маршу” існує дуже багато. За однією з них, його написав Бетховен на замовлення гетьмана Розумовського.
“Правда лише в тому, що мелодія справді сягає корінням козацького часу, — каже Наталія Савченко, заві- дувачка науково-експозиційного відділу Роменського краєзнавчого музею. — Але в наших старих газетах за 1911 рік йдеться про те, що цей марш виконував публічно Мусій Олексієнко, вчитель Адамцевича. А сам бандурист зазначав, що почув музику від кобзаря Положая”.
“Адамцевича називають хранителем маршу, — каже Тарас Силенко. — Він запозичив мелодію у своїх вчителів-кобзарів, проте додав до неї мажорного звучання. Узагалі, був майстром імпровізації — навіть одну й ту саму думу виконував щоразу інакше”.
Народився Євген Адамцевич 1 січня 1904 року у Солониці на Полтавщині. Мати була артисткою, батько — залізничником, згодом працював у міліції. У два роки Євген захворів на вітрянку. І з того часу став стрімко втрачати зір. Вчитися довелось у Києві, в школі для незрячих. Згодом родина переїхала до бабусі в Ромни Сумської області, де Євген Адамцевич прожив майже все життя.
“Ближче до 20 років бандурист пішов вчитися гри на бандурі, — розповідає Наталія Савченко. — Першим його вчителем став Мусій Олексієнко. Згодом, вражений музичним чуттям Адамцевича, Олексієнко навіть написав твір — “Думу про темного Євгена”.
Євген Адамцевич мав дружину та трьох доньок. Заробляв на сім’ю грою на бандурі. Їздив з виступами капели бандуристів, трохи виступав самостійно. “Брав ослінчик і йшов на базар у Ромнах. Або ж ходив по району, навіть на Чернігівщину діставався. Люди кидали за гру якусь копійку, — веде далі Наталія Савченко. — Через це міліція не раз його проганяла — кинуть сліпого в кузов вантажівки, вивезуть десь за місто, потім тиждень додому добирався.
Грав Адамцевич і сороміцькі пісні — але перед тим питав, чи є жінки серед слухачів. А як, бувало, зазирне до чарки (хоча дружина дуже це конт- ролювала), то міг й заборонене поспівати — про комуністів чи Леніна”.
Останній рік життя Адамцевич провів у Криму — в Холмівці Бахчисарайського району, у доньки. “Ще до 2014 року ми зв’язувались із онучкою співця, вона надсилала нам матеріали про діда. Планували поставити пам’ятник, — каже Наталія Савченко. — Нині про це нема й мови. Бояться...”
