В Україні тривають дискусії, якою має бути мобілізація. Ця тема була актуальною і сто років тому, за правління уряду УНР.
— Російські й загалом радянські історики увесь час намагалися переконувати, що армія за часів Української Народної Республіки (УНР) — це було не що інше, як “петлюрівські банди”, — каже Андрій Ковальов, історик, кандидат політичних наук. — Так от. Це — вигадки. Військо УНР мало всі органи управління, зокрема були військкомати, відбувалася мобілізація.
— То як формувалася армія УНР?
— У грудні 1917 року, невдовзі після захоплення більшовиками влади в Російській імперії, російські війська перейшли український кордон. Військо Центральної Ради, яка проголосила незалежність України, складалося переважно з учасників Першої світової війни. На той момент мобілізації фактично не відбувалося. Але бойових українських підрозділів, готових боронити Україну, було достатньо (військо УНР тоді нараховувало понад 100 тисяч штиків. — Авт.). Як реакція на російську агресію відбувалася самоорганізація людей. Стихійно утворювалися підрозділи, щось на кшталт нинішньої тероборони. Це були курені, полки, коші вільного козацтва. Такі загони виникали як відповідь на заклик тогочасного міністра оборони УНР Олександра Жуковського. А 9 лютого 1918 року в селі Гнатівка під Києвом Жуковський видав указ про створення армії УНР та формування загонів самооборони під назвою “вільне козацтво”.
За підсумками першої російської агресії, яку відбила армія УНР (при допомозі німецьких й австрійських військ), український уряд отримав велику кількість підрозділів з бойовим досвідом. В умовах відносного миру влада не знала, що з ними робити. Тож вдалася до демобілізації, людей відпустили додому. Деякі підрозділи отримали інші функції, зокрема займалися охороною громадського порядку, тобто сучасною мовою стали Нацгвардією.
Наприкінці квітня 1918 року відбувся державний переворот і до влади в Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський. Замість парламентської республіки була запроваджена монархія. Павло Скоропадський як військовослужбовець, що мав досвід служби в російській імператорській армії, почав розбудову професійного війська.
— Що саме зробив гетьман Скоропадський?
— Він залучив до війська велику кількість людей, котрі мали військовий досвід, військову освіту. Сформував регулярні частини, заклав підвалини різноманітних мобілізаційних структур, як-от мобілізаційні управління Генштабу (сучасні військкомати).
У листопаді 1918 року відбувається антигетьманське повстання. До влади прийшла Директорія УНР. А в січні 1919-го російські окупанти з новим походом вирушають в Україну. Влада УНР офіційно оголосила, що для протистояння російській агресії, захисту незалежності УНР необхідно проводити мобілізацію. Адже на той момент добровольців було дуже мало, а саме на них трималося українське військо в часи першої російської агресії. Мобілізовуватися зголошувалися люди переважно в тих населених пунктах, які визволяла армія УНР. Адже вони відчули на собі, що таке російська окупація. Запрацювали й польові військкомати.
— Де мобілізація була найбільшою?
— У Подільській губернії. Це нинішня територія Одеської, Вінницької, Хмельницької областей. Влітку 1919 року до армії УНР приєдналася Українська Галицька армія, відбувся спільний похід на Одесу та Київ. У серпні 1919 року об’єднаному війську, яке було підсилено мобілізованими, вдається вибити російських окупантів з Києва.
Варто зауважити, що мобілізація на тих територіях, які контролював уряд УНР, продовжувалася не лише з примусу, але й добровільно. 6 грудня 1919 року армія УНР вирушила у Перший зимовий похід, тобто рейдування тилами окупаційних військ. Пів року тривали безупинні бої, але навіть у таких умовах відбувалася мобілізація до її лав. Тодішні військові говорили, що українська незалежність буде доти, доки є люди, готові за неї боротися. Більшовики ж свою мобілізацію проводили доволі жорстко, вдавалися до залякувань, розстрілів. Після окупації України більшовицький контингент оцінювався у мільйон осіб.
— Чому, на вашу думку, армія УНР не перемогла?
— Одна з причин поразки України у війні за незалежність у 1917 — 1921 роках полягає у тому, що армія УНР на той момент не могла протистояти московській ординській навалі. Окупанти буквально вкрили Україну трупами, але це їх не зупиняло. Зрештою, як і сьогодні. Також був брак зброї, амуніції, не вистачало тилових служб, особливо медичного забезпечення.
