Сьогодні з гривневих купюр на нас дивляться відомі діячі України. Цікаво: а як вони самі ставились до грошей, чи багато заробляли, і що, гіпотетично, могли би сказати з приводу свого обличчя на грошовій купюрі?
Богдан Хмельницький, зображений на 5-гривневій купюрі
“Гетьман був скромним правителем, адже діяв в умовах війни, — каже Тарас Чухліб, директор Науково-дослідного інституту козацтва імені Степана Бандери. — Невибагливість у побуті Хмельницького підкреслювали багато сучасників. Зокрема, венеціанський посол Альберто Віміна, що зустрічався з ним у 1650 та 1656 роках, писав про його помешкання: “У цій кімнаті немає ніякої розкоші, стіни позбавлені всяких прикрас... У кімнаті є тільки грубі дерев’яні лави, вкриті шкіряними подушками... Дамаський килим простягається перед невеликим ліжком гетьмана, в головах його висить лук і шабля, єдина зброя, яку він звичайно носить...”
Загалом гетьман не був бідним — він володів маєтностями, тож цілком міг “жити краще, ніж польський король чи московський цар”. За певними відомостями, під час гетьманування Богдана Хмельницького карбували монету з його зображенням — тож, вважаю, йому би сподобалось бути зображеним на українських гривнях”.
Іван Мазепа, зображений на 10-гривневій купюрі
“Як і з чого жив гетьман, можемо довідатись з опису сучасника Мазепи словацького діяча Даніела Крмана: “...володіє великими багатствами, котрі назбирав із платні царської й польської Величності, як також зі своїх великих прибутків і з щорічних податків своїх підданих. Бо ж і вся Козакія належить на все життя цьому правителеві”.
На той час кошти козаків та гетьмана були об’єднані, з них він виділяв чималі суми на освіту та культуру, збудував та оновив понад 40 церков, — каже Тарас Чухліб. — Думаю, Іванові Мазепі сподобалось би бачити своє обличчя на сучасних грошах, адже славу гетьман любив.
До слова, за правління Івана Мазепи посади старшин купувались, тож хабарництво процвітало. Настільки, що у Конституції Пилипа Орлика про це є навіть окремий пункт: “Щоб Ясновельможний гетьман жодними подарунками не спокушався і не призначав за хабарі на полковничі чи інші військові або посполитні посади”.
Іван Франко, зображений на 20-гривневій купюрі
“Каменяр заробляв на життя літературною працею, — каже франкознавиця Наталя Тихолоз, доцентка ЛНУ ім. І. Франка. — Гроші не давалися йому легко — працював багато, часто понад міру. У студентські роки дуже часто бідував, бувало, що не мав грошей навіть на хліб.
Хоча, навчаючись у Львівському університеті, він, як найкращий студент, отримував стипендію з фонду Гловінського. Згодом у листі до своєї ще тоді нареченої Ольги Хоружинської писав, “я не дам вам терпіти недостатку”. Франки й справді не бідували, але й не розкошували. До грошей ставилися просто і легко: не шкодували дати бідному, годували в себе вдома студентів чи друзів, які потерпали від безгрошів’я. Купуючи продукти на базарі, ніколи не торгувалися.
Коли Франків обікрали злодії та позабирали все родинне столове срібло, то, згадували сучасники, Іван Якович абсолютно байдуже поставився до цієї втрати, а дружина сказала: “Бідний злодій також мусить з чогось жити”.
Франко ніколи не шкодував грошей на книжки. Вартість його бібліотеки дорівнювала вартості будинку. Хоча на саму оселю він взяв позику в банку “Дністер”, бо заощаджених грошей не вистачало”.
Тарас Шевченко, зображений на 100-гривневій купюрі
“Ставлення Шевченка до грошей характеризує лист до друга Михайла Щепкіна, в якому є такі слова: “...гроші душу холодять, а наші душі бояться холоду”, — каже шевченкознавиця Роксана Харчук. — Шевченка гроші не трималися: якщо й мав, то витрачав, не думаючи про наслідки. Хоч Тарас Григорович заробляв малюванням портретів, навіть з цих коштів міг матеріально допомагати родичам в Україні, та ці доходи не були стабільними. Якщо траплялось більше замовлення, наприклад, іконостас для церкви, то за отримані кошти Шевченко міг купити собі новий одяг чи квиток до театру. За перший “Кобзар” великих грошей не одержав, потім продав право на “Кобзар” і “Гайдамаки”, тому не міг передруковувати ці книжки. Альбом “Живописная Украина” також успіху не мав.
Тарас Григорович дуже легко відпускав гроші. Якось один із приятелів художника дав йому в подарунок гаманець із 25 карбованцями, мотивуючи тим, що Шевченко малював та роздавав портрети друзям, не беручи за це грошей. Поет із вдячністю прийняв дарунок, але наступного дня у нього не залишилось ні копійки — віддав гроші “тим, хто більше потребував”.
Тарас Григорович мав чудове почуття гумору, тож йому однозначно сподобалось би бути карбованим на грошах.
А от корупцію він би не сприйняв, бо вважав, що лише моральне життя народу може привести його до добробуту”.
Леся Українка, зображена на 200-гривневій купюрі
“Сім’я поетеси була середніх достатків, — каже Марія Чашук, старша наукова співробітниця Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки. — У родині виховувалось шестеро дітей, яким прагнули дати хорошу освіту. Також чимало коштів витрачали на лікування Лесі”.
“Батько Лесі Українки Петро Косач отримував приблизно півтори тисячі рублів зарплати в рік, ще приблизно 2 тисячі давало Колодяжне, адже в маєтку були коні, свині, корови, земля, — додає співробітниця музею Любов Мержвинська. — Коли донька вийшла заміж, то він дав Лесі та її чоловікові Климентію Квітці придане — 7 тисяч рублів. Частина з цих коштів пішла на купівлю будиночка в Криму, адже здоров’я обох потребувало південного сонця. Іншу частину поетеса витратила на етнографічну експедицію, записуючи українські народні думи.
Коли ж батька не стало, з коштами стало зовсім сутужно: “Я змушена продавати речі з хати, щоб купити хліба й ліків”, — писала Леся у листі мамі, Олені Пчілці. Звісно, Леся заробляла і сама, проте література не давала постійного заробітку — бувало, що редакції не платили вчасно. Під час лікування в Єгипті (на це їй зібрали гроші), Лесі довелось підробляти репетиторством — давала відпочивальникам уроки французької мови”.
Григорій Сковорода, зображений на 500-гривневій купюрі
“Вважається, що Григорій Савич негативно ставився до грошей, адже провадив аскетичне життя, — каже Валерій Манженко, науковий співробітник Національного меморіального музею Григорія Сковороди. — Але це не зовсім так. Звичайно, він засуджував “срєбролюбіє” (Григорій Савич писав староукраїнською мовою), яке називав “корєнь всєм злим”. Вважав, якщо людина захоплена тільки матеріальним, то її душа пожирає саму себе й душі інших людей, без духовного зерна.
А з іншого боку, Сковорода визнає гроші, як реальність, створену людьми за допомогою Бога. У своїх творах згадує гроші не менш як 60 разів: рублі, дублони, дукати, форинти, золоті, тугрики. Коли Сковорода співав у придворному хорі цариці, то отримав за службу 25 рублів. Щоб зрозуміти, на той час за 3 рублі можна було купити хорошого коня, за 5 рублів — скромну хатинку. А як служив у Харківському колегіумі, то отримував приблизно ще таку ж платню”.
Радимо до вашої уваги текст про те, як швецькі науковці довели, що пращурами європейців є вихідці з території сучасної України.
