“Вона була студенткою-медичкою з Києва... Піклувалася про поранених там, де через кулі й носа не можна було висунути. “Дівчино, — казали ми їй, — що ти робиш? Та ж на тебе смерть чигає кожної хвилини...” А вона усміхається: “У такім випадку й вмерти варто. Відразу б на небо взяли за Україну”. Це спогад Степана Самійленка, підполковника Армії УНР, про дівчину, яка загинула в березні 1918 року. Вона — безіменна героїня. Таких, як вона, було багато. І нині ми маємо змогу більше дізнатись про цих сміливих українок.
“У визвольній боротьбі загинуло багато жінок, і смерті ці були героїчними, — каже Роман Коваль, дослідник теми участі українок у визвольних змаганнях. — Ось вам ще одна історія. Євгена Вовкова — просвітянка з Фастова (Київська область). У липні 1919 року вона чергувала на залізничній станції й навмисно дала зелене світло більшовицькому бронепотягу, спрямувавши його на ешелон з більшовицькими військами та влаштувавши зіткнення. Зрозумівши, що їй не вдасться утекти від облави червоноармійців, героїня застрелилася.
А Марія Бесарабенко-Трейко у 1921 році була зв’язковою Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника. У 1922-му брала участь у підпільній організації “Козача Рада”, займалася контррозвідувальною діяльністю. У 1924 році загін повстанців, з якими була Марія, розбили. Жінку заарештували. Вона була вагітна, народила хлопчика у Лук’янівській в’язниці. Чекісти дали матері вигодувати дитину до 9 — 10 місяців, а потім їх навіки розлучили. Марію Бесарабенко-Трейко розстріляли 28 липня 1925 року”.
Чекісти дали матері вигодувати дитину до 9 — 10 місяців, а потім їх навіки розлучили.
— Вражає!
— Ще одна вражаюча історія сталася шостого березня 1918 року в Глухові на Сумщині. Більшовики тоді оточили місто. Його боронили 300 козаків 175-го Батуринського полку, які скорострільним та гарматним вогнем декілька разів відбили наступи. Але ворогів було вдесятеро більше. Українські вояки бачили, що не буде їм пощади, якщо червоні добудуть Глухів, і боролись до останнього. Багато поранених без допомоги лежало на боєвищі. Місцевий санітарний відділ, що мав піклуватись пораненими, сховався, боячись помсти “червоних”. Аж тут з’явилися дві сестриці-жалібниці — студентка Ніна Крагавицька і семінаристка Соня Ярошинська — і стали надавати допомогу пораненим. Цих дівчат убили.
Є спогади про героїчних жінок і в повідомленнях тодішніх ЗМІ. Українська телеграфічна агенція зазначала: “5 червня, під час бою з ворогами у селі Великі Вовківці, був ранений кулею від рушниці козак кулеметної команди Слобідського харківського полку, котрий в дійсності — панночка. Родом вона з міста Ізюма, скінчила там гімназію і під час повстання вступила під видом козака до Слобідського харківського полку. Весь час несла вона всі бойові труди, служила нарівні зі всіма козаками”.
— Тобто українські жінки активно бралися і за зброю?
— Так. Наприклад, козак полку Чорних запорожців Марко — це Марія Стовбуненко-Заїченко. Освіту вона здобувала у Парижі, Пруссії, Австро-Угорщині, а потім стала воячкою отамана Дмитра Соколовського, в кінному полку Чорних запорожців її знали як “козака Марка”.
До речі, були серед тих, хто боровся за Україну, і неетнічні українки.
Наприклад, полька Харитина Перкарчук, козачка кінної сотні Мазепинського полку. Свою національність дівчина завжди подавала як українську, а віру — як православну.
А білоруска Марина Нестеренко була сестрою-жалібницею, підпільницею, перекладачкою Надзвичайної української місії при Головному управлінні Генерального штабу Армії УНР, справжньою українською патріоткою.
Німка Генрієтта Ган була зв’язковою Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника. Генрієтта Ган заявляла, що вона — німкеня, але батьківщиною вважає Україну. Під час судового засідання над нею кинула в обличчя суддям: “Як чужинці можуть судити українців в Україні?!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як вчились діти у другій половині XIX — на початку XX століття
