Активне будівництво висотних будинків наприкінці ХІХ століття змусило винахідників задуматися над новими способами підйому на горішні поверхи з мінімальними фізичними зусиллями. У той час із цією метою уже застосовували різні конструкції ліфтів. Однак вони ще були далекими від досконалості та не гарантували пасажирам цілковитої безпеки.
“Існує чимало людей, які остерігаються поїздок ліфтами, уявляючи, що їхньому життю загрожує ймовірність обриву тросу чи поломки двигуна”, — писала у березні 1909 року краківська газета Nowości Illustrowane.
Ліфти у той час використовували також для обслуговування метрополітенів, які вже існували в деяких європейських столицях. Через велику кількість пасажирів кабіни часто були переповненими і люди, які боялися замкнутого простору, користуватися ними не ризикували.
Тому в Європі вирішили застосувати на станції метро новий винахід — “рухливі сходи”, які вже були відомими у США. Щоправда, американський підйомний механізм не мав сходинок і виглядав як рухлива доріжка, по якій люди пересувалися сидячи на перилах. Такий ескалатор, запатентований Джесом Рено, знайшов своє застосування лише як атракціон — його було встановлено у 1894 році в парку Коні-Айленд у Нью-Йорку.
А одним із перших європейських міст, де у метро з’явилися “рухливі сходи”, що мали практичне застосування, був Париж. Ескалатор у паризькому метро продемонстрував свої значні переваги перед ліфтами: за годину він піднімав 5 тисяч осіб, швидкість його руху становила одну сходинку за секунду. За даними газети Nowości Illustrowane, підйом на новомодному пристрої коштував 10 сантимів із пасажира, тоді як квиток на поїздку підземною залізницею обходився у 25 сантимів.
“Пасажири не зазнають таких нервових переживань, як під час підйому ліфтом”, — наголошували тогочасні газетярі.
Пропонуємо вашій увазі історичний огляд про те, чим вражали прародичі сучасного велосипеда.