24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила незалежність України. Автором Декларації став відомий дисидент, багаторічний в’язень радянських таборів Левко Лук’яненко, який, за іронією долі, також народився 24 серпня. Але 1928 року.
На світ майбутній батько української незалежності з’явився 1928 року у селянській сім’ї у селі Хрипівка Городнянського району на Чернігівщині. Був найстаршим з чотирьох дітей у родині. Пережив Голодомор і німецьку окупацію. У 1944 році, після приходу більшовиків, був мобілізований до лав їхнього війська. Служив на Кавказі, в Австрії.
Солдатський однострій зняв аж у 1953-му. Тоді ж і став членом Компартії, вступивши на юридичний факультет Московського університету. Опанувавши спеціальність “Правознавство”, за розподілом був скерований працювати в Радехівський райком партії Львівської області. Пізніше був адвокатом.
Тоді ж відбулася його ментальна трансформація, адже побачене в Західній Україні дисонувало з тими ідеологічними установками, якими радянська влада накачувала населення СРСР. Левко починає на місці довідуватися правду про те, чим насправді був національно-визвольний рух кінця 1940-х — початку 1950-х років, багато спілкуватися з очевидцями нацистських і радянських репресій. Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори. Все це накладалося на його власні, юнацькі спогади про Голодомор і сталінські репресії на його рідній Чернігівщині.
Не випадково у 1959 році Левко Лук’яненко разом із групою однодумців заснував на Львівщині “Український робітничо-селянський союз” (УРСС), який виступав за відділення України від СРСР. Це була перша підпільна організація партійного типу в Україні повоєнного періоду, що після поразки ОУН-УПА вдалася до ненасильницьких, правових методів здобуття незалежності.
До складу УРСС, окрім юриста Лук’яненка, входили партпрацівник Степан Вірун, адвокат Іван Кандиба, Олександр Лібович, Василь Луцьків та інші. До 1961-го група нараховувала приблизно десять членів — жителів різних областей України, які в умовах суворої конспірації намагалися виробити програму дій.
Однак конспірація не завадила КГБ дізнатися про існування УРСС. Уже потім стане відомо, що у свої лави підпільники включили стукача. Ним виявився такий собі М. Ващук. У січні 1961-го розпочалися арешти членів організації. Лук’яненка звинуватили в тому, що він “виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму”.
Прокурор Львівської області Іван Нетіменко у своєму виступі сказав: “Лук’яненко не випадково став на шлях зради Батьківщини. Ця людина вже не зможе виправитися. Тому засудити його до найвищої міри покарання — розстрілу”.
20.05.1961 р. Львівський обласний суд засудив усіх підсудних до тривалих термінів позбавлення волі. Натомість Л. Лук’яненка за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР засудили до страти за те, що він “з 1957 року виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму”.
Довгі 72 доби 33-річний Левко, одягнутий у смугасту форму, обов’язкову для “смертників” у радянській пенітенціарній системі, провів у камері для осіб, засуджених до страти. “Сімдесят два дні я кожної хвилини був готовий до того, що мене поведуть на розстріл. Кожної хвилини я був готовий до смерті. Коли я чув, як за дверима патрони перекидають з ящика в ящик, а звук цей дуже специфічний — я служив 8,5 року й добре його знав — думав: “Ага, якщо ви зараз бавитеся перекиданням набоїв, то по мене не прийдете. Значить, ще якийсь час житиму”, — згадував потім Лук’яненко.
Врешті Верховний Суд замінив розстріл 15 роками позбавлення волі. Покарання відбував у Мордовській АРСР, з 1967 року три роки у Володимирському централі, потім знову в Мордовії. Під час ув’язнення йому пощастило зустрітися з багатьма відомими діячами українського руху Опору, зокрема з В. Юрківим, І. Кічаком, Т. Шинкаруком, І. Мироном, Є. Грицяком та іншими.
Л. Лук’яненко: “Це для мене було навчання. Я був радий, що потрапив у середовище, протилежне офіційній системі. Влада зробила собі ведмежу послугу. Ми всі спали в одній нерозгородженій секції, збиралися натовпом і обмінювалися інформацією”.
Разом вони вели боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства й прав в’язнів, інформацію про це вдається передати на Захід. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв’язнів переводять у пермські табори. У 1974 році за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук’яненка, до тюремного ув’язнення у Владимирській тюрмі.
У січні 1976 року Левка звільнили з в’язниці й привезли у Чернігів, де в нього була квартира. За політв’язнем одразу встановили нагляд з квартири поверхом вище, попередньо виселивши квартирантів.
“Після повернення з в’язниці Левко якийсь час не міг знайти роботу, тим паче за фахом, і лише у квітні 1976 року влаштувався працювати електриком у Чернігівську обласну дитячу лікарню, де працював до 12 грудня 1977 року, тобто до дня арешту”, — згадувала згодом його дружина Надія Никонівна.
Неприємно вразила новоприбулого дисидента тогочасна мовна ситуація у Чернігові. Дуже у вічі впадав той факт, що молодше покоління зовсім не знало української мови. Середнє й старше покоління ще час до часу спілкувалися українською, але молоді чернігівці були вже майже повністю русифіковані.
А ще його вразили пакунки з дефіцитними продуктами, які давали людям на 1 і 9 травня та до річниці Жовтневої революції.
Л. Лук’яненко: “У магазинах не було ні м’яса, ні ковбаси, ні масла, ні цукру, ні борошна. Усе це давали в тих целофанових торбинках, як подаруночок, у лікарні, де я працював електриком. Я тоді думав: “Боже мій! З сьомого поверху мого будинку видніється величезний житній лан. А мені, як жебракові, дають торбинку на свято зі звичайнісінькими харчами. Це приниження”.
Левко Григорович продовжив свою боротьбу з радянським режимом. Після звільнення він листувався з Валентином Морозом і його дружиною, Василем Стусом, Віталієм Калиниченком, Григорієм Прокоповичем, Оксаною Мешко, Олексою Тихим, Олександром Кандибою, Іваном Світличним та іншими дисидентами.
9 листопада 1976 року, за пропозицією іншого дисидента Миколи Руденка, увійшов до складу Української Гельсінської групи (УГГ), яка ставила собі за мету відстоювати базові права людини, викладені в Гельсінському Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Лук’яненко пише звернення до міжнародних організацій, розповідаючи про дискримінацію українців, зокрема права на еміграцію, виступає на підтримку жертв репресій. Чимало з його заяв почали оприлюднювати західні радіостанції.
Загалом засновниками УГГ стали 10 людей. Вже дуже скоро їх по одному заарештовували. Не оминула ця доля і Левка. 12 грудня 1977 року його арештували, і 17 — 20 червня наступного року за ст. 62 ч. 2 КК
УРСР засудили до 10 років позбавлення волі й 5 років заслання. Лук’яненка також було визнано особливо небезпечним рецидивістом.
Перебуваючи вже на засланні в Томській області, він написав відомий програмний документ “Що далі?”, який опинився на Заході й отримав там великий резонанс. У березні 1988 року Л. Лук’яненка обирають головою УГГ, яку влітку того ж року перетворюють на Українську Гельсінську Спілку. Указом Президії Верховної Ради від 30 листопада 1988-го Левка Лук’яненка було помилувано й звільнено із заслання. На початку наступного року він повернувся до України.
Загалом за своє життя він провів у тюрмах і концтаборах 27 років. З них 450 днів — у приміщеннях камерного типу й карцерах.
Під час ув’язнення він зустрівся з багатьма відомими діячами українського руху Опору, зокрема з В. Юрківим, І. Кічаком, Т. Шинкаруком, І. Мироном, Є. Грицяком та іншими.
На волі Лук’яненко відразу ж з головою занурився у бурхливі процеси національного відродження. Він став одним із творців Української Гельсінської Спілки, наступниці УГГ.
У квітні 1990 року на установчому з’їзді УГС обраний головою створеної на її базі Української республіканської партії. У березні обраний депутатом ВР України від Залізничного в/о №196, Івано-Франківська область. Був членом комісії з питань законодавства й законності, заступником голови Народної Ради.
24 серпня 1991 року Л. Лук’яненко став автором Акта проголошення незалежності України. У травні наступного року склав повноваження депутата у зв’язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993-го через незгоду з політикою уряду України подав у відставку й повернувся в Україну.
Загалом був депутатом Верховної Ради чотирьох (I — II, IV — V) скликань. Пан Левко був також одним із лідерів протесту “Україна — без Кучми”, а також брав активну участь у Помаранчевій Революції. Він був прибічником ідеї того, що слід продовжувати економічні санкції проти московії, поки її не буде економічно знищено, а також підтримувати поневолені московитами народи, щоб стався ще один розпад росії.
За декілька років до смерті Левко Лук’яненко передбачив майбутню війну з росією. “Війна із Московією — це необхідна умова, і ми маємо боротися, бо тільки поборовши Москву, Україна стане по-справжньому незалежною. У цьому відношенні — великі плюси, тому що вперше за багато століть Україна не має багато ворогів. Україна має тільки одного ворога, а багато держав нас підтримує”, — заявив Левко Григорович.
Нині це передбачення справдилося. Ми дійсно мусимо здолати московію, щоб врешті звільнитися від її гніту. Шкода лише, що розплачується Україна за таке майбутнє життями тисяч своїх найкращих синів і доньок.
Іван ГАВРИШ
