Загальновідомо, що свою “Енеїду” Котляревський почав писати у 1794-му, а видав у 1798 році, тобто в той час, коли Олександр Пушкін, якого вважають засновником сучасної російської літератури, ще не народився. Пушкін з’явиться на світ лише 1799-го, а свій перший вірш “К Наталье” (“Так и мне узнать случилось...”) російський “класик” написав аж у 1818-му.
Вражає, наскільки яскравою, багатою на синоніми, порівняння, розвинутою була українська народна мова в ті часи. Читаючи “Енеїду”, бачимо, що вона написана живою розмовною мовою, легким, грайливим і жартівливим віршем. Здається, ніби автор просто розважається і бавиться словами. Головна цінність “Енеїди” у зображенні яскравого українського колориту, життя всіх верств суспільства XVIII ст., передусім козацтва, його боротьби після зруйнування Запорозької Січі в 1775 році.
Перше видання “Енеїди”.
Народився Іван Котляревський 9 вересня 1769 року в родині чиновника-канцеляриста Полтавського магістрату. Їхня родина вважалася дворянською, мала у власності неподалік Полтави трохи землі, кількох кріпаків, яких згодом письменник відпустив на волю.
Отримав хорошу освіту, знав шість мов: грецьку, латинську, французьку, німецьку, російську і, безумовно, рідну — українську.
Спочатку він навчався у церковній (парафіяльній) школі, а потім – у духовній семінарії у Полтаві. Особливі успіхи він мав з риторики, філософії та піїтики. За те, що Іван вправно добирав до будь-якого слова дотепні й вдалі рими, однокласники по духовній семінарії прозвали його “римачем”.
У цей час він вивчає і перекладає твори великого скіфа Гомера та латинян Овідія, Горація і Вергілія. Після закінчення навчання заробляв на життя, навчаючи дітей місцевих панів. Приблизно з 1794 року він починає писати свою геніальну поему “Енеїда”.
Втім, несподівано Котляревський у 1796 році змінює своє життя і вступає до війська. Причиною було нещасливе кохання. Учениця, котру він покохав, вже була заручена з іншим. Згодом Іван бере участь у російсько-турецькій війні під Бендерами та Ізмаїлом. За дипломатичні заслуги та хоробру кур’єрську діяльність на передовій отримує орден Святої Анни 3-го ступеня.
Ставши директором Полтавського театру, він зумів розгледіти неабиякий талант кріпака Михайла Щепкіна, тому допоміг викупити актора на волю.
Під час перебування на військовій службі штабс-капітан Котляревський у 1798 році завершує свою “Енеїду”. Учасник Російсько-турецької війни (1806 — 1812) у чині штабс-капітана, був учасником облоги Ізмаїла. Після закінчення війни опублікував “Записи про перші дії російських військ у турецькій війні 1806 року”.
У 1808 році вийшов у відставку та їде до Петербурга, намагаючись влаштуватися на державну службу. Але роботи він там так і не знайшов і дуже бідував. У 1810 році став наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян. На цій посаді перебував майже до кінця життя.
Проте у 1812 році він сформував український козацький полк на війну з Наполеоном. У 1813 — 1814 роках, виконуючи військові доручення, виїжджав у ставку російської армії у Дрезден, Петербург, Кременчук. У 1818-му став членом масонської ложі “Любов до істини”, був обраний членом Харківського товариства любителів красного письменства.
Котляревський поринає у театральну діяльність. Влаштовує вистави, де й сам грає комічні ролі. За деякий час його призначають директором Полтавського театру. Там він зумів розгледіти неабиякий талант кріпака Михайла Щепкіна. Допоміг викупити актора на волю й забрав до своєї трупи. За чотири роки, завдяки Щепкіну, Полтавський театр стає провідним в Україні. Спеціально для нього Іван Котляревський написав ролі у п’єсах “Наталка Полтавка” і “Солдат-чарівник”.
Згодом займався побудовою Полтавського благодійно-лікувального закладу.
У 1798 році було надруковано три частини поеми І. Котляревського “Енеїда”. Твір став першою ластівкою нової української літератури. У 1809 році вийшла четверта частина твору, в 1822 році — п’ята, в 1825 — 1826 роках поему завершено повністю, а в 1842 році (після смерті письменника) — видано.
Останні роки життя Котляревський не виїжджав зі свого маєтку, але до нього постійно приїжджали друзі. Через хворобу залишив службу. Перед смертю він відпустив на волю сім’ї кріпаків, а гроші та майно роздав родичам і знайомим.
10 листопада 1838 року Іван Котляревський помер. На його похорон зійшлося майже все населення міста, щоб віддати шану великому письменнику. Згодом йому спорудили пам’ятник у формі невисокої колони з позолоченим хрестиком, що спиралася на чотиригранний постамент.
Будинок Котляревського у Полтаві, робота Тараса Шевченка. 1845 рік.
Як виникла “Енеїда”? Іван Котляревський перелицьовує на український лад сюжет твору давньоримського класика Вергілія. Той написав свою поему для вославлення заснування Стародавнього Риму та його правителів. Поема Вергілія мала стати хвалою предкам Октавіана й древніх порядків, реставратором яких себе вважав імператор.
В античному творі йшлося про мандри троянців, що прибувають з волі богів до латинських земель (пізніше — Римська держава). У поемі І. Котляревського розгортаються такі ж події, збережені імена героїв, але український автор закладає новий національний зміст: під виглядом троянців постають українські козаки, богів Олімпу — українське панство; усі реалії твору відбивають життя українського суспільства XVIII ст. після зруйнування української “Трої” — Запорозької Січі.
У творі наявний національний колорит (відображення побуту українців в обрядах, звичаях, повір’ях, стравах, одязі, розвагах). Тому “Енеїду” називають енциклопедією українського життя XVIII століття. Крім національного, у поемі є історичний колорит — змалювання минулого і сучасного України.
Свою “Енеїду” Котляревський не збирався друкувати. Вона ширилася серед читачів у переписаних копіях, аж поки її не побачив поміщик Парпура.
Українське присутнє у поемі в усьому. Етнічна картина Європи й Азії у поемі також проходить через “українізацію”. Еней-козак зустрічає в античному світі знайомі йому сучасні народи: іспанців (гішпанців), прусів, татар, ляхів, турчинів. У поемі минуле стало сучасним, сучасне — минулим, героїчне — побутовим, а побутове — піднесено-урочистим.
Садиба-музей Івана Котляревського у Полтаві.
Що цікаво, свою “Енеїду” Котляревський не збирався друкувати. Вона ширилася серед читачів у переписаних копіях. Так вона “мандрувала” із рук у руки, поки не потрапила до конотопського поміщика, який дуже любив українське слово, Максима Парпура. Перечитавши, він видав її своїм коштом у 1798 році. За 10 років інший книговидавець перевидав поему. Все це робилося без згоди автора, тому видання вийшли з помилками.
Олена Пчілка порівнювала Івана Котляревського з першою весняною квіткою, що землю радує, з найпершою ластівкою, що “весну нам принесла”, з першою зіркою, яка “в пору безпросвітну” в небі тихо засяяла.
Шанував творчість Котляревського і Тарас Шевченко. У своїй повісті “Близнюки”(1855) Шевченко відтворив зовнішність Котляревського (“високий худий дідок у білому полотняному халаті та солом’яному селянському капелюсі”), риси характеру (простота письменника в побуті, його скромність, гостинність, людяність, близькість до народного середовища).
У “Близнюках” Шевченко вустами героя повісті Степана Мартиновича говорить про “Енеїду” як про “неоціненну книгу”, “чудову”, яку зачитували, заучували напам’ять і декламували вірші “знаменитого поета”.
А у вірші “На вічну пам’ять Котляревському” Тарас Григорович пророкував безсмертя авторові “Енеїди”:
Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!
Марія КОСТЕЦЬКА
