Блаженніший виконав місію свого життя: продовжив справу Митрополита Андрея Шептицького, Йосипа Сліпого. Він відродив Церкву, віру, гідність. Як людина, яка принесла в Україну досвід свободи, він казав: “Якщо хочете відновити довіру в суспільстві, перестаньте торгувати правдою”.
Любомир Гузар був моральним авторитетом, який, живучи за кордоном, не втратив духовного зв’язку з Батьківщиною і повернувся до неї за першої ж нагоди. Його настанови актуальні сьогодні, як ніколи.
Блаженніший Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 року в родині економіста та громадського діяча Ярослава Гузара (1897 — 1963) і вчительки Ростислави Демчук (1905 — 1992) у Львові. “Моя мати розповідала, що я народився такий слабонький. І що мене хрестили вже на четвертий день після народження, — згадував Блаженніший. — Це був священник, який належав до парохії святих Петра і Павла, що на вулиці Личаківській у Львові”.
Любомир мав теплі стосунки із сестрою Мартою до кінця її днів. “Оскільки батьки приходили додому пізно і дуже виснаженими, то моя сестра взяла опіку наді мною. Я був хворобливою дитиною і часто залишався вдома через те, що погано почувався. Отже, вона опікувалася мною”.
Хлопець закінчив народну школу 1943 року та перший клас гімназії 1944-го. Проте в квітні після Великодня його родина була змушена покинути Львів через повернення “совітів”. Галичани добре пам’ятали жорстокі звірства росіян, які ті чинили в 1939-му, тому розуміли всю небезпеку, що на них чекає.
Хист до навчання Любомир виявляв ще з дитинства, водночас його не полишало прагнення стати священником, — пише у своїй книзі дослідниця Оксана Климончук. У 1949 році Гузари переїхали до США, ще в Австрії Любомир дізнався, що там є духовна семінарія. Відтак він написав листа і отримав відповідь, що його запрошують на навчання.
У 1958 — 1969 роках Любомир — учитель і префект у Стемфордській духовній семінарії святого Василія. Також служив у Кергонксоні (штат Нью-Йорк) душпастирем оселі “Союзівка” Українського народного союзу та виховної оселі Спілки української молоді Америки в Елленвілі, штат Нью-Йорк.
“1969 року отець Любомир Гузар переїхав до Рима, де продовжив богословські студії, здобув ступінь доктора богослов’я. Назва докторської дисертації “Андрей Шептицький — митрополит Галицький. Провісник екуменізму”. Знайомство з Йосифом Сліпим суттєво вплинуло на подальшу долю отця Любомира Гузара. Патріарх Йосиф, намагаючись відродити Церкву, шукав діяльних і талановитих священників, які були її міцною основою”.
Завершуючи студії у Римі, отець Любомир прийняв рішення стати монахом. Його вибір зупинився на монастирі святого Теодора Студита в Гроттаферраті неподалік Рима. Йосип Сліпий намагався відродити саме цей монастир студитів, адже виконував заповіт блаженного священномученика Климентія, брата Митрополита Андрея.
У 1990 році через 46 років Любомир Гузар нарешті вперше приїхав в Україну. “Ще був Радянський Союз. Я приїхав як турист. Приїхав поїздом з Рима. У Чопі ми стояли декілька годин, поки міняли рейки. Наступна зупинка була у Славському. Я сам був у купе. А то, власне, зі Славського наша подорож почалась у чужину. Знаєте, коли я усвідомив, що то є Славське, мені сльози стали в очах. Стояти на рідній землі...”
Остаточно Гузар повернувся в Україну в 1993 році з усією монастирською спільнотою. Після повернення з довготривалої еміграції зі США мешкав у передмісті Львова — селі Зимна Вода.
У 1993 — 1994 роках служив духівником у Львівській духовній семінарії Святого Духа.
25 січня 2001 року на надзвичайному Синоді єпископів Української греко-католицької церкви обраний Архиєпископом Львівським та главою Української греко-католицької церкви.
21 лютого того ж року Любомир Гузар став кардиналом Католицької церкви з титулом святої Софії на Віа Боччеа.
21 серпня 2005 року офіційно змінив свій титул на “Верховний Архиєпископ Києво-Галицький”, переніс свій осідок до Києва, який був центром Греко-католицької церкви до захоплення Московією.
Любомир Гузар — перший предстоятель Церкви, який з власної волі через стан здоров’я відмовився від свого титулу.
9 лютого 2011 року в українських ЗМІ з’явилася інформація про те, що Папа Римський Бенедикт XVI прийняв відставку Любомира Гузара з посади глави УГКЦ.
Любомир з батьками, 1935 рік.
Отець Богдан Прах згадував, що Блаженніший був довірливим з кожним, хто співпрацював з ним. “Він не вирізняв людей зі свого оточення, усі були рівноцінними для нього. Умів до кожного знайти особливий підхід, ніхто не був позбавлений його уваги. Унікальна річ — його уміння вислухати інших. Він не соромився просити поради, радше очікував реакції та слушної думки від кожного.
Блаженніший Любомир Гузар володів невичерпним талантом тактовно завершити бесіду, коли на те випадав слушний момент. У його манері поєднувались глибока інтелігентність, культура, почуття гумору з добротою”.
Архиєпископ Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ Ігор Ісіченко згадував, що віддавна в Греко-католицькій церкві існували певні тертя поміж прихильниками прозахідної латинізаційної тенденції та східної. “Владика Любомир був завжди прихильником збереження київської ідентичності Церкви”.
Знайомство з Йосифом Сліпим, який, намагаючись відродити Церкву, шукав діяльних священників, істотно вплинуло на долю Любомира Гузара.
“Блаженніший Любомир був творцем реформ в УГКЦ, — зауважує отець Богдан Прах. — Його орієнтирами у формуванні візії Української Церкви були Йосиф Сліпий та Андрей Шептицький. Та згодом він і сам став з ними в ряд провідників. Перейнявши вказівку від Йосифа Сліпого, він мріяв, що Церква об’єднається навколо матірної — київської традиції. Він був свідомий того, що наша Церква існує далеко за межами України. Тож Блаженніший особливо дбав про духовенство та вірних УГКЦ, які жили в діаспорі. Для Блаженнішого Любомира Гузара людина завжди стояла на першому місці”.
Любомир Гузар відійшов у засвіти 31 травня 2017 року. Його мудрі слова й нині підтримують українців та стають для них цінними порадами.
Нагадаємо такі:
“Якою буде наша Україна залежить від нас, від кожного з нас!
Ви дуже сильні, якщо бажаєте добра, якщо гуртуєтеся, якщо намагаєтеся спільно творити добро, жити чесно, жити творчо.
Відчуймо біль у своєму серці через поділ колись єдиної Христової родини в Україні! А водночас постановімо зробити щось конкретне, бодай маленьке, щоб те роз’єднання якнайшвидше відійшло в минуле.
Вірити — означає поставити Бога на перше місце у своєму житті, усвідомити, що все, чим ми володіємо, ми отримали від Бога, і що головне наше завдання полягає у виконанні Його волі. Вірити — це значить у всьому впізнавати Бога й Боже, розуміти, що все, що діється довкола, — не випадковість, а прямий наслідок Божого бажання.
2005 року Любомир Гузар переніс свій осідок до Києва, який був центром Греко-католицької церкви до захоплення Московією.
...Коли ми читаємо Євангеліє Ісуса Христа, Сина Божого, так би мовити, найважливіший документ, який походить від самого Бога, спитаймо себе: наскільки Він для нас є джерелом радости? Так, ми читаємо святе Євангеліє, роздумуємо над ним, обговорюємо його, але чи ми справді ним тішимося? Чи є воно для нас спасенною звісткою? Варто замислитися над тим, варто подумати, як ми сприймаємо Євангеліє, як ми сприймаємо Боже слово?
Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити.
Любити — означає наслідувати Ісуса Христа. У кожній людині бачити Божу дитину й допомагати кожному досягти ціль життя — спасення.
Про благодійників кажуть, що вони є очима й руками Бога. Це означає, що через них Господь Бог бачить, кому потрібно допомогти, і через них допомагає. Благодійність наближає нас до Бога.
Тому сьогодні, коли я вже не маю стільки сил, я хочу передати уряд своєму наступникові, який буде дуже ефективно продовжувати працю. Бо то не є моя праця і я не є ключем. Ключем є Церква, а мета нашої праці — служіння Церкві, і ми маємо це робити доти, доки можемо це робити ефективно”.
Катерина КУБАЄВСЬКА
