Історії України та Польщі тісно переплетені як на державному рівні, так і в долях простих людей. Тому так важливо тепер знати й цінувати тих українців, що долучилися до становлення польської держави. Як, скажімо, наша землячка Анна Валентинович.
“Згадуючи про “Солідарність”, усі, передусім, мають на увазі Леха Валенсу, — розповідає головний редактор тижневика “Солідарність” Кшиштоф Святек. — Але насправді головною організаторкою страйку на верфі у Гданську та фактичним засновником профспілкової організації “Солідарність” була жінка — Анна Валентинович. Без неї страйк на Гданській корабельні був би лише регіональною подією, а не тією іскрою, що запалила всю Польщу й допомогла позбутися комуністичного режиму всій Східній Європі”.
Отож довідаємося про славну українку докладніше.
У найми — в польську родину
Анна Любчик (таким було її дівоче прізвище) народилася 15 серпня 1929 року в українській родині Назара та Приськи (з родини Пашковець) на хуторі біля села Сінне (нині Садове) Гощанського району Рівненської області, тоді це була територія Польщі.
Сім’я була великою: батько мав 5 дітей від першого шлюбу, а тоді одружився вдруге й мав ще 5 дітей (крім того, Приська мала від першого шлюбу з Олексою Сущиком сина Івана, який після війни був висланий у Сибір на 15 років каторги за співпрацю з УПА. Анна Валентинович 2009 року була на його похороні). У восьмилітньому віці Анна втратила матір.
Саме Анна, а не Лех Валенса, переконувала робітників продовжити страйк.
“За Польщі ми жили багато, добре та спокійно. Люди заздрили нам — і дітей багато, і мати чужа, а добре живуть, — згадувала старша сестра Анни Ольга Любчик. — А як уже землю забрали, майно, інвентар — ми стали такі бідні, що не було що вдягти, босі ходили”.
Це у 1939 — 1941 роках більшовицька влада розкуркулила сім’ю Любчиків. Тому Ганнусю у 12 років віддали працювати служницею у заможну родину пана Телесніцького, який служив на Бабинському цукровому заводі. Працювала дівчина тяжко, без платні, за самі харчі.
У 1943 році, перед приходом радянських військ на Волинь, сім’я Телесніцьких виїхала до Польщі, прихопивши, не питаючи дозволу в її батька, і 13-річну Ганнусю. Дівчині ж повідомили, що сім’ю знищили нацисти, які спалили село. Насправді подібна трагедія сталася у сусідньому із Сінним селі Пустомити.
Спочатку родина Телесніцьких разом з Анною мешкала на околиці Варшави, згодом — Гданська. Господарі змушували дівчину тяжко працювати й попереджали: “А будеш казати, що ти українка, то тебе замордують”. І вона боялася.
Але якось її жорстоко побили, у відчаї дівчина побрела до моря — зводити рахунки з життям. Анну помітила господиня, яка брала в них молоко. Втішила, забрала до себе, а тоді знайшла їй роботу — доглядати дитинку в одній сім’ї.
“То були гарні люди, різниця між ними й колишніми господарями була величезна. Снідали й вечеряли за одним столом, добре ставилися, шанували. А коли їх забрали в іншу місцину на роботу, вони залишили їй квартиру”, — розповідає Ольга Любчик.
Анна довго не наважувалася дати вісточку рідним в Україну, боячись, що більшовики можуть вислати їх до Сибіру через її перебування за кордоном, а пізніше — за її діяльність у “Солідарності”.
Жінка працювала в пекарні, пізніше — на маргариновій фабриці. А у 1950 році, після закінчення курсів зварювальників, влаштувалася на Гданську корабельню. Швидко стала “передовиком праці”, виробляла 270% норми, її фото публікували в пресі.
Як членкиня Спілки польської молоді (відповідник комсомолу) брала участь у Всесвітньому фестивалі молоді та студентів у Берліні в 1951 році. Вийшла заміж, змінила прізвище, у 1952-му народила сина Януша. Робота зварювальницею на верфі підірвала здоров’я, тому перекваліфікувалася на кранівницю.
Привід до страйку — звільнення Анни з роботи
Опозиційна діяльність Анни Валентинович розпочалася після смерті чоловіка, що помер у 39 років. Як казала сама жінка: “В жовтні помер мій чоловік, а сина Януша покликали до армії. 10-го були похорони, а 25-го син поїхав, залишилася сама. Чого ж мені було боятися, коли я сама залишилася?”
Анна брала участь у страйках 1970 року, що привело її до лав організації із захисту прав робітників — “вільних профспілок” (WZZ — Wolne Zwiazki Zawodowу), які були альтернативою офіційним польським профспілкам. Влітку 1980 року адміністрація корабельні викликала її “на килим”, затримувала у приміщенні заводської охорони, а потім оголошувала догани за спізнення на роботу...
А далі ще гірше — 8 серпня 1980-го, після 30 років праці на виробництві і за 5 місяців до пенсії, Анну Валентинович звільнили з роботи. Офіційно дирекція корабельні звинуватила її у тому, що нібито з її участю була здійснена спроба викрадення воску для приготування з нього поминальних свічок. Поминали демонстрантів, які загинули на гданських вулицях за 10 років до того.
Саме це рішення адміністрації стало причиною епохального страйку робітників 14 серпня на верфі імені Леніна. На захист Анни Валентинович піднялася профспілка, у відозві якої зазначалося, що керівництво звільнило жінку, бо вона захищала робітників і могла їх зорганізувати до рішучих дій. Робітники Гданської корабельні почали готувати транспаранти, і вже на першому з них містилася вимога відновити Анну Валентинович на роботі. До речі, невдовзі після неї з роботи звільнили й Леха Валенсу.
Через декілька днів дирекція корабельні погодилася з економічними вимогами робітників, Анну і Леха Валенсу поновили на роботі. Валенса заявив про готовність підписати угоду про припинення страйку. Але неочікувано проти цього виступила сама Анна, заявивши, що основна вимога учасників страйку — право на створення незалежних профспілок, тому страйк потрібно продовжувати. До гданських кораблебудівників приєдналися робітники в усій Польщі.
Звільнення Анни Валентинович з роботи стало основною причиною відомого страйку гданських кораблебудівників у 1980-му.
Жінка стала біля воріт корабельні й стримувала робітників, які виходили з підприємства. Відтоді Анна Валентинович стала одним із авторитетних лідерів майбутньої “Солідарності”. Як член Гданського міжзаводського страйккому вона брала участь у підписанні знаменитого “21 пункту” угод із урядом Польщі про створення незалежних профспілок. Саме за це Анну Валентинович називають “Мати “Солідарності”.
Однак і тоді, і згодом, і навіть нині її співвітчизники не знали й не знають, що пліч-о-пліч із ними спершу за соціальні права, а згодом і за незалежність Польщі боролася українка.
Валентинович, як зазначила сама, добровільно поступилася першою роллю у керівництві профспілки на користь Валенси, мотивуючи це тим, що на переговорах держадміністрація зможе краще порозумітися з чоловіком, ніж із жінкою. До речі, юридичним радником робітничого руху тоді був Лех Качинський.
Її тричі заарештовували, а під час арештів перевіряли родину в Україні. Коли син повернувся з армії, його теж арештували.
Дорога додому довжиною у 50 років
В Україні у те, що Анна жива, вірив тільки її батько Назар Любчик. За допомогою племінниці написав у київське пошукове бюро, листа батька озвучили на радіо. Його почув тернопільський історик і краєзнавець Єфрем Гасай і надіслав запит до Варшавського адресного бюро, яке знайшло Анну.
Та батько не дожив до радісного дня. Обійнявши хрест на могилі, Анна зі сльозами на очах промовляла: “Простіть мені, тату, що не повернулася раніше, не розшукала вас. Недоля розлучила нас навіки, я вдячна вам, що шукали мене. Я рада й щаслива від зустрічей з рідними, що Бог допоміг знайти дорогу до родинного гнізда аж через пів століття”. Відтоді 15 років підряд жінка щороку приїжджала на свою Батьківщину.
Польща не забувала свою героїню — 3 травня 2006-го Анну Валентинович було нагороджено вищою нагородою держави — орденом Білого орла, яку їй вручив президент Лех Качинський у Королівському палаці у Варшаві. А 10 грудня 2009 року, у Міжнародний день захисту прав людини, в Королівському замку у Варшаві відбулася церемонія вручення нагород імені Павла Влодковича. Нагороду вручили Анні Валентинович за сміливість у захисті основних цінностей і правди.
... Коли ж 10 квітня 2010 року під Смоленськом розбився польський літак із урядовою делегацією, стало відомо, що серед 96-ти загиблих була українка Анна Валентинович. Вона загинула поряд із Лехом Качинським, який був її соратником у справі захисту робітничих прав ще на зорі “Солідарності”.
Поховали нашу знамениту землячку 21 квітня у родинному склепі в Гданську, поруч з її чоловіком. Крім сина, залишилися внук Патрик та внучка Кася.
Поляки шанують Анну Валентинович, випустили біографічні книги, фільми, та часто упускають те, що “Мати “Солідарності” за походженням — українка. Але нам цього забувати не варто.
Варшава — Гданськ, Польща
