25 квітня у Португалії велике державне свято — День Свободи, цією датою названо багато вулиць, площ, парків, один із найдовших у світі підвісних мостів. Того дня 1974 року відбулася Революція гвоздик, що кардинально змінила долю країни та її громадян. Дізнаймося, якими ж були передумови революції, її перебіг і наслідки для Португалії та світу.
Від монархії до військової диктатури
Щоб зрозуміти передумови революції 25 квітня 1974 року, варто повернутися у часі до 1 лютого 1908 року, коли терористи-республіканці, незадоволені політикою монарха і загальною ситуацією у країні, обстріляли кортеж королівської сім’ї на лісабонській площі Комерції. 44-річний король Карлуш I і його старший 20-річний син Луїш-Філіпе загинули на місці. Королівська охорона застрелила нападників.
Королева Амелія Орлеанська, відбиваючись від нападників букетом квітів, зуміла врятувати себе і легко пораненого молодшого сина Мануела, який і зійшов на королівський престол. Проте Мануел II захоплювався мистецтвом й абсолютно не цікавився політикою, отож 5 жовтня 1910 року внаслідок Португальської революції було ліквідовано монархію та встановлено республіканську форму правління, якій, на жаль, бракувало політичної та економічної стабільності.
Лише протягом 1920 — 1926 років у Португалії змінилося 23 уряди! Спроби повалення режиму Демократичної партії стали постійними і закінчилися військовим переворотом 28 травня 1926 року. Опісля це призвело до встановленню авторитарного режиму, що грунтувався на соціальному католицизмі та інтегралізмі.
У 1933 році режим був перейменований на Нову Державу, яку очолив Антоніу де Олівейра Салазар. Насправді диктатор Салазар був прем’єр-міністром, тобто обіймав ніби не першу посаду у країні, але президент був лише маріонеткою і реальних повноважень не мав. Останнім таким президентом був адмірал Амеріку Томаш. Опонентів режиму влада переслідувала, катувала, ув’язнювала або вбивала.
У 1968 році в диктатора Салазара стався інсульт після падіння з крісла, всі думали, що він помре, отож владу перейняв його соратник Марселу Каетану. Однак Салазар вижив і наступні два роки очільники міністерств постійно навідували його в лікарні, подавали звіти та створювали ілюзію того, що Салазар залишається главою держави. Було навіть створено газету, яку випускали в єдиному екземплярі спеціально для Салазара, щоб він мав доступ лише до “правильних” вістей, які йому подобалися. Чи не схоже це на систему інформування сучасного диктатора Путіна?
Треба зазначити, що у 1960-х роках Португалія була останньою великою колоніальною імперією і намагалася зберегти цей статус всіма способами, особливо після того, як втратила на початку ХІХ століття Бразилію. Тривалий час пропаганду будували на “рожевій карті” (таким кольором позначали володіння Португалії у світі), демонструючи територіальну велич і підкреслюючи, що британці та французи не змогли втримати свої колонії, а Мозамбік, Ангола, Португальська Гвінея (нині Гвінея-Бісау), острови Зеленого Мису (тобто Кабо-Верде нині) залишалися у складі Португальської імперії.
Події 1974 року спричинили масову еміграцію португальських громадян з африканських територій, що призвело до появи понад мільйона біженців-репатріантів, яких називають реторнадос.
Коли на початку 1960-х у цих країнах почалися антиколоніальні збройні рухи, на придушення їх масово відправляли португальських солдатів і молодших офіцерів. Боротьба з повстанцями супроводжувалася звірствами.
До того ж витрати на колоніальні адміністрації та військові потреби поглинала до 40% зовсім не великого португальського бюджету, який наповнювали надходження від видобутку ресурсів — нафти, мінералів, металів, деревини, а також від продажу сільгосппродукції.
Сигналом до повстання стала пісня-претендент на “Євробачення”
Під впливом усіх тих подій у Португалії був створений Революційний рух збройних сил (MFA), що складався з офіцерів, які виступили проти диктаторського режиму. Безпосередні події розпочалися в лютому 1974 року, коли Марселу Каетану вирішив усунути генерала Антоніу де Спінолу від командування португальськими військами у Гвінеї.
Це сталося невдовзі після публікації книжки Спіноли “Португалія і майбутнє”, в якій генерал виклав свої політичні та військові погляди на колоніальну війну. Отож Революційний рух збройних сил почав готуватися до перевороту, який організував і очолив генерал Отелу Сарайва де Карвалью, об’єднавши близько 300 офіцерів різних політичних поглядів, переважно у званні капітана. Тому цей переворот ще називають “революцією капітанів”.
Переворот мав два таємні сигнали. Перший — пісня E Depois do Adeus, що була португальським номінантом на пісенний конкурс “Євробачення” 1974 року. Вона вийшла в ефір на радіо Emissores Associados de Lisboa 24 квітня о 22 годині 55 хвилин. Це сповістило повстанців про початок перевороту. Другий сигнал, яким Рух збройних сил сповістив про початок захоплення стратегічних пунктів влади, надійшов о першій ночі 25 квітня, коли Radio Renascenca транслювало заборонену пісню Grandola, Vila Morena.
У розпорядженні організаторів були інженерний полк, школа військових адміністраторів, полк легкої артилерії, команда стрілецького полігону, піхотний полк, навчальний центр артилерії, 10-та група поліції громадського порядку, три військові школи різного профілю в околицях Лісабону, кавалерійський полк, навчальний центр спеціальних операцій.
О третій ночі були взяті штаб гарнізону, радіостанції, телебачення, аеропорт, і введені сили в район Террейру-ду-Пасу, де розміщувалися міністерства. Об 11.45 змовники оголосили, що контролюють ситуацію на всій території країни.
Попри неодноразові радіозаклики “капітанів квітня”, які радили цивільному населенню залишатися вдома, тисячі португальців вийшли на вулиці, змішуючись з військовими повстанцями й підтримуючи їх. Центральним місцем збору став квітковий ринок у Лісабоні, де у той час на кожному прилавку продавали гвоздики, бо саме в розпалі був сезон їх цвітіння. Цивільні встромлювали квіти у стволи зброї солдатів, і цей образ багаторазово транслювало телебаченню по всьому світу, що і дало назву революції.
На вулицях люди вигукували гасло: “O Povo unido, jamais sera vencido!” (“Об’єднаний народ ніколи не переможуть!”, переклад пісні, присвяченої опору чилійській диктатурі). Спонтанна участь цивільного населення перетворила військовий переворот на народну революцію, яка повалила диктатуру.
Кінець найтривалішої імперії
Ввечері 25 квітня Антоніу де Спінола як представник революційного Руху збройних сил прийняв капітуляцію від прем’єр-міністра Марселу Каетану, що дозволило йому взяти владу в свої руки. Революція гвоздик відбулася мирним шляхом. Загинули лише чотири цивільні особи, яких застрелили співробітники Генерального директорату безпеки, пізніше вони були заарештовані. Прем’єр-міністру Марселу Каетану та президенту Амеріку Томашу було дозволено покинути Португалію — спершу вони вилетіли на острів Мадейра, згодом оселилися у Бразилії, де Каетану провів решту свого життя, а Томаш через кілька років повернувся до Португалії.
Після Революції гвоздик до влади прийшла Рада національного порятунку. Почалися переговори з африканськими рухами за незалежність, і до кінця 1974 року війська були виведені з Португальської Гвінеї, яка стала державою — членом ООН під назвою Гвінея-Бісау. 1975 року незалежність здобули Кабо-Верде, Мозамбік, Сан-Томе і Принсіпі та Ангола в Африці, а також проголосив незалежність Східний Тимор у Південно-Східній Азії.
Ці події спричинили масову еміграцію португальських громадян з африканських територій, що призвело до появи понад мільйона біженців-репатріантів, яких називають реторнадос. До речі, останньою колонією Португалії був півострів Макао, який було передано Китаю у 1999 році, чим покладено кінець одній із найтриваліших колоніальних імперій світу.
Перші демократичні вибори у Португалії відбулися 25 квітня 1975 року, через рік було затверджено нову Конституцію. А вже 1 січня 1986 року країна офіційно вступила до Європейського Союзу.
Нині Португалія посідає друге у світі місце в рейтингу моральної свободи, третє — за рівнем спокою, сьоме — за рівнем демократії та десяте — за рівнем свободи преси. І сучасні португальці дякують за це своїм співвітчизникам, які не побоялися повстати проти диктатури 50 років тому 25 квітня.
Настя ГОРЛИЦЯ
