З цієї легендарної тюрми неможливо було втекти. Убивці, гангстери, грабіжники, викрадачі людей, вороги держави №1 та інші злочинці тремтіли від одного лише слова “Алькатрас”.
...За два кілометри від узбережжя Сан-Франциско є декілька скелястих островів, які були відкриті іспанським дослідником Хуаном Мануелем де Аялою у 1775 році.
Одному з островів видатний мандрівник дав ім’я: Ла ісла де лос Алькатраасес, що в перекладі з іспанської означає “острів пеліканів”, через те, що тут гніздилися ці птахи. Пізніше, через помилку британського дослідника Фредеріка Вільяма Бічі, який переносив інформацію з іспанських карт, Алькатрасом стали називати сусідній острів. Той, на якому згодом з’явиться знамените місце відбування покарання.
Був форт, а стала в’язниця
Під час славнозвісної “золотої лихоманки” Сан-Франциско став великим морським портом. Однак через сильні течії кораблі тут часто зазнавали трощі. Аби зменшити кількість корабельних аварій, на острові спорудили маяк, а до 1859 року на Алькатрасі, для захисту міста з боку моря, був побудований неприступний форт. Крім найсучаснішої на той час зброї, форт захищали сильні течії та крижана вода затоки.
Мешканці форту дуже швидко зрозуміли, що сюди непросто потрапити, але ще важче залишити острів. Через це військове керівництво почало використовувати форт як в’язницю для військовополонених. Тож з головної — оборонної функції, Алькатрас отримав нову: перетворився на неприступну в’язницю.
Під час Великої депресії всі міста США заполонила організована злочинність. Кримінальний світ влаштовував перестрілки просто на вулицях міст, не зважаючи на перехожих. Влада не могла приборкати гангстерів. Боротьба з ними, здавалося, буде безуспішною. Ось тоді й згадали про Алькатрас, і у 1934 році колишній форт був переданий до Федерального бюро в’язниць. Це перетворило Алькатрас не просто на тюрму, а на тюрму із найсуворішим режимом.
Прості злочинці та дрібні правопорушники в Алькатрас не потрапляли. У той час у народі ходила приказка: скоїв злочин — опинишся у в’язниці. Скоїв злочин у в’язниці — опинишся в Алькатрасі.
Директором оновленої буцегарні став Джеймс Джонстон, прихильник освітніх реформ серед в’язнів. В Алькатрасі Джонстон зажив слави найжорстокішого керівника у виправній системі країни. Його правила були жорсткими, а покарання найсуворішими.
Камери для в’язнів реконструювали, дерев’яні решітки замінили металевими, а на двері поставили найсучасніші замки. По периметру в’язниці були встановлені датчики руху, а на входах у їдальню та робочу зону — металошукачі.
Додатково, на випадок бунту, в стелю їдальні було вмонтовано ємності зі сльозогінним газом, якими можна було керувати дистанційно.
Аби ні в кого з в’язнів не було спокуси втекти, службові тунелі забетонували. Зовні в’язницю охороняла озброєна охорона.
В Алькатрасі кожен в’язень сидів в окремій камері й мав мінімальні права: на їжу, воду, одяг та медичну допомогу. Права на пресу та особисті речі були категорично заборонені. Листи, які отримували в’язні, контролювалися тюремним чиновником.
Не дивно, що в ув’язнення на острів відправляли найзапекліших злочинців: гангстерів, убивць, викрадачів людей тощо. “Мешканцями” Алькатрасу в різний час були Джордж Келлі Барнс, Артур “Док” Баркер, Роберт Страуд, Аль Капоне...
Останній, голова чиказької мафії, провів в Алькатрасі 4,5 року, за які вщент втратив не лише свій авторитет у кримінальному світі, а й здоров’я. Якщо у попередній в’язниці, завдяки зв’язкам, у Аль Капоне були королівські умови утримання й власна камера, то в Алькатрасі замість розкішних покоїв він сидів в одиночці із залізним ліжком і носив не шовкову білизну, а грубу робу.
В Алькатрасі Аль Капоне замітав коридори, прав білизну й загалом відправлявся на найбруднішу роботу. Інші в’язні відверто знущались з відомого авторитета. Аль Капоне часто конфліктував з іншими ув’язненими й одного разу навіть отримав ножове поранення у тюремній перукарні. Зрештою у 1938-му хворого й майже божевільного Капоне перевели у в’язницю у Південній Каліфорнії.
Тож Алькатрас не на словах, а насправді був в’язницею суворого режиму. Тут один охоронець відповідав лише за трьох в’язнів. Такого співвідношення охорони до злочинців не було більше ніде в країні.
За в’язнями наглядали цілодобово, а перекличка відбувалась 13 разів на добу.
Більше того, у перші роки роботи в’язниці її “мешканцям” заборонялось видавати бодай якісь звуки. Така “політика тиші” потім була скасована, але в’язні Алькатрасу й після відміни не могли вільно спілкуватись між собою. Це дозволялось робити тільки під час прогулянки в дворі.
За найменшу провину в’язень Алькатрасу втрачав зароблені тяжкою працею “привілеї”. Такими, приміром, були доступ до бібліотеки та листування з рідними.
На злісних порушників чекав ізолятор: темна та холода одиночна камера, схожа на бетонний колодязь, у яку не проникало світло. Там було тісно й холодно, адже на день одяг не видавався. Покарані з темної камери не виходили на прогулянку, їм заборонялося приймати душ. У цьому ізоляторі не було навіть туалету, його заміняла діра, а зливом керував охоронець. У дверях камери для передачі їжі була вузька щілина, яка завжди була замкнена, тож ув’язнений перебував у повній темряві та тиші.
План втечі
Втекти з Алькатрасу було неможливо. Весь острів був обнесений колючим дротом, а по периметру стояли вишки. В душові Алькатрасу подавалась лише гаряча вода. Це робилось спеціально для того, аби тіла в’язнів не звикли до холодної води й люди не змогли б переплисти затоку у випадку втечі, якщо б їм це вдалося.
Однак подолати відстань у 2,5 кілометра, які відділяли Алькатрас від узбережжя Сан-Франциско, було великим бажанням. В’язнів не лякали ні холодна вода, ні сильні течії.
Першим утікачем з Алькатрасу став Джозеф Баверс, який був засуджений за пограбування пошти. У квітні 1936-го він, працюючи на спалюванні сміття, переліз через паркан. Охоронець, який помітив втікача, миттєво застрелив його.
За майже 30-літню історію Алькатрасу було 14 спроб втечі, в яких було задіяно 36 в’язнів.
За офіційною версією, жодна спроба втечі не була успішною. 23 утікачів спіймали, 6 застрелили, трупи ще двох знайшли у воді. Доля 5 в’язнів досі залишається невідомою.
У 1937 році Теодор Коул та Ральф Роу вкрали в робочому цеху інструменти, з допомогою яких зламали грати. Чоловіки змогли вибратись з в’язниці й стрибнули у затоку. Тіла втікачів так і не знайшли, й офіційно вони вважаються потопельниками.
Через 25 років була здійснена ще одна відчайдушна спроба втечі з Алькатрасу. На початок 1960 року бетонні стіни Алькатрасу почали руйнуватись, чим вирішили скористатись троє в’язнів: Френк Морріс та брати Джон та Кларенс Енгліни.
До втечі злочинці готувалися довго. Втікачі змайстрували з двигуна пилососа дриль, яким зробили отвори навколо вентиляційних люків своїх камер. Ба більше, у інших в’язнів вони вимінювали на різні речі гумові плащі, аби змайструвати з них пліт.
Аби охоронці одразу не виявили втечу, змовники заздалегідь виготовили з пап’є-маше три людські голови, приклеїли до них справжнє волосся, яке зібрали в місцевій перукарні.
У ніч на 11 червня 1962 року, вклавши ці голови в ліжка, втікачі дістались службового тунелю й вибрались на дах в’язниці. Далі по водостічній трубі спустилися до води. На березі надули імпровізований пліт з гумових плащів і відпливли від острова.
За офіційною версією, втікачів віднесло у відкритий океан, де вони й загинули. Однак тіл в’язнів так і не знайшли. За однією версією, ув’язнені втопилися, за іншою — благополучно дісталися берега. Довгі роки ФБР продовжувало їх пошуки, поки таки не оголосило втікачів зниклими безвісти.
До речі, у 2003 році автори науково-популярної програми “Руйнівники легенд” повторили втечу Френка Морріса та братів Енглінів. Вони змайстрували такий самий пліт і через 40 хвилин після відплиття причалили до берега. Цей факт змусив ФБР знову розпочати справу злочинців-утікачів.
“Битва за Алькатрас “
Наступна спроба втечі сталась у травні 1946 року. Тоді грабіжник банків Бернард Кой, який відбував 20-річний термін, розробив, як йому здавалось, ідеальний план втечі: напасти на охоронців, відібрати зброю та ключі й втекти з Алькатрасу з шиком — на катері. Спроба втечі Бернарда Коя увійшла в історію, як “Битва за Алькатрас”.
Звісно, самостійно Кой не міг би втілити свій план у життя, тож почав пошук спільників. Вибір впав на п’ятьох в’язнів. Разом із ними Кой довго вивчав звички охоронців. 2 травня 1946-го Кой, який декілька місяців майже нічого не їв і дуже схуд, о першій годині ночі густо намазався жиром, протиснувся крізь грати й потрапив на склад зі зброєю, де набрав гранат та гвинтівок. Так спільники озброїлись.
“Банда” Коя захопила 9 охоронців та зачинила їх у камерах. Здавалося, все йде за планом і жадана свобода близько. Але змовників чекала невдача.
Втікачам не вдалось відчинити вихід з блоку. Аби втихомирити злочинців, із Сан-Франциско прибув загін морської піхоти. Бій тривав три дні. Три в’язні та два охоронці загинули, ще 15 осіб зазнали поранення. І 4 травня трьох бунтівників, які залишилися живими, затримали. Двох засудили до страти, а 19-річний Кларенс Карнс дістав другий пожиттєвий термін.
Алькатрас? Дороге задоволення
У березні 1963 року в’язниця Алькатрас припинила існування. Останні 27 в’язнів розпорошили по інших тюрмах.
Якийсь час острів був безлюдним, а від 3 листопада 1969-го до червня 1971 року Алькатрас окупували індіанці й оголосили вільною землею корінних американців.
Згодом рішенням американського уряду всіх жителів острова виселили, і через десять років після закриття легендарну в’язницю перетворено на музей, який сьогодні є визначною пам’яткою США.
