Останнім часом лунають думки про нейтральний статус України під охороною країн-гарантів. Ідея непогана, але як її втілити? Тому з’ясуємо, як це вдалося Швейцарії? Що означає для неї нейтральний статус? І як його здобути та захистити на практиці?
Головне європейське перехрестя
На території сучасної Швейцарії у печерах Альп люди жили приблизно 10 тисяч років тому, про що свідчать наскельні зображення, кам’яні культові споруди та поховання. Одна із перших згадок про ці околиці — битва 58 року до н. е. неподалік Генави (Женеви) між легіонами Цезаря і військом гельветів, племені кельтського походження, землі яких збігалися з кордонами західної частини нинішньої Швейцарії (звідси й друга назва країни — Гельвеція). Цезар тоді переміг і у наступні три століття землі розвивалися під впливом Римської імперії, поки у IV — V століттях ці терени не захопили німецькі племена.
План оборонних ліній Національного редуту.
Землі, розташовані на головному європейському перехресті торгових шляхів, були ласим шматком для сусідів. Отож у 774 році Гельвеція увійшла до складу королівства франків, у Х столітті її захопили швабські герцоги, які не змогли утримати їх під своєю владою, і регіон розпався на окремі феодальні володіння. У ХІІ — ХІІІ ст. великі феодали робили спроби об’єднання, серед них панівними були Габсбурги, які скасували привілеї деяких місцевих громад. І тоді населення лісових кантонів Швіц (звідки й походить назва країни Швейцарія), Урі та Унтервальден стало чинити опір. А 1 серпня 1291 року ці три швейцарські громади уклали між собою постійний оборонний “вічний” союз і підписали договір, відомий як федеративна хартія — перше документальне засвідчення співпраці між лісовими кантонами. З цього року й починається офіційна історія швейцарської держави.
У 1315 році у битві при Моргартені об’єднане військо кантонів Урі, Швіц і Унтервальден перемогли переважаючі їх війська австрійських Габсбургів із союзниками. І саме ця перемога спонукала інші громади приєднатися до конфедерації. У 1332 — 1353 роках міста Люцерн, Цюрих і Берн, сільські громади Гларус і Цуг уклали окремі угоди з трьома об’єднаними кантонами, утворивши конфедерацію, яку після ряду поразок були змушені визнати Габсбурги.
“Героїчне століття” і мода на швейцарських гвардійців
А на початку XV ст. учасники конфедерації відчули себе настільки сильними, що перейшли у наступ проти Габсбургів, Священної Римської імперії, герцогів Савойї, Бургундії, Мілану і французького короля Франциска I. У цих боях швейцарці здобули репутацію досвідчених і талановитих воїнів. Розпочалося “Героїчне століття” швейцарської історії (1415 — 1513 роки), коли конфедерація розширилася за рахунок приєднання Аргау, Тургау, а також земель на південь від Альп.
У 1499 році, після Базельського миру, який остаточно визнав незалежність швейцарських кантонів від Священної Римської імперії, країна заявила про політику нейтралітету в усіх війнах, що на той час точилися, а тому вона мала самостійно формувати збройні сили задля збереження власних кордонів. Адже нейтралітет забороняв загарбання нових територій, ведення війни у союзі з іншими державами, але водночас і Швейцарію ніхто не мав права захищати.
Саме в той час швейцарські воїни заслужили славу найкращих вояків Європи, їх залучали в служби тогочасні монархи, наприклад, король Франції Людовік ХІІ запросив аж 20 тисяч горян, а в Священній Римській імперії була постійна сотня швейцарців. Служили німцям, італійцям і навіть шведам, але винятково на правах найманців. Нині цю багатостолітню традицію військових найманців уособлює швейцарська гвардія Ватикану, яка охороняє резиденцію Папи Римського.
Політика невтручання в європейські війни була припинена у 1798-му після захоплення Швейцарії Наполеоном. Після його поразки кантони відмежувалися від режиму, нав’язаного французами, і намагалися відродити колишню конфедерацію. Після тривалих переговорів був вироблений Союзний договір, підписаний у вересні 1814 року. Він проголошував союз 22 суверенних кантонів, але не вказував, що вони становлять одну державу. У декларації Віденського конгресу (березень 1815 року) і Паризькому мирному договорі (листопад 1815-го) великі держави визнавали вічний нейтралітет Швейцарії.
У 1848 році було ухвалено нову Федеральну конституцію і з неміцного союзу держав-кантонів Швейцарія перетворилася в єдину союзну державу. Був створений постійний орган виконавчої влади у формі федеральної ради. Федеральною столицею був вибраний Берн. У тому ж 1848 році затверджений національний прапор Швейцарії — білий хрест на червоному тлі.
До речі, прапор з інвертованими кольорами — червоний хрест на білому фоні — є символом Міжнародного комітету Червоного Хреста, який був заснований саме у швейцарській Женеві у 1863 році Анрі Дюнаном, який 24 червня 1859-го став свідком битви під Сольферіно та був вражений видовищем людських страждань. Він виступив за створення добровільних організацій для медичної допомоги пораненим солдатам.
Серед заходів зміцнення швейцарської армії та забезпечення нейтрального статусу варто відзначити спорудження у 1880-х роках редутів — фортифікацій в Альпах. Форти були збудовані в Аїроло, на перевалах Оберальп, Фурка та Грімзель, за конструкцією бельгійського військового інженера Бріальмона. Додаткові укріплення були зведені у Сен-Моріці, шляхом будівництва тунелів у крутих схилах льодовикових долин. До слова, трикутні призми шоколадних батончиків Toblerone нагадують серії протитанкових позицій.
Під час Першої світової війни Швейцарія змогла зберегти нейтралітет, попри те, що франкомовні швейцарці в основному симпатизували Франції, а німецькомовні — Німеччині. Чотирирічна мобілізація лягла важким тягарем на економіку країни, відчувався дефіцит промислової сировини, зростало безробіття, не вистачало продовольства.
У 1919 році Женева була вибрана як штаб-квартира Ліги Націй. Швейцарія стала членом цієї організації тільки після бурхливих внутрішніх дебатів та отримання гарантій дотримання її нейтралітету.
У 1930-ті роки країна ухвалила рішення про зведення нових редутів зі складами у тунелях, зміцнення власної авіації. Початок Другої світової війни створив загрозливу ситуацію довкола Швейцарії, яка опинилася повністю оточеною державами “Осі”, які підтримували гітлерівську Німеччину. Тому Швейцарія мобілізувала 850 тисяч солдатів і під керівництвом головнокомандувача військ Анрі Гізана розробила план “Національного редуту”.
За нейтралітет треба дякувати війську, яке має свої особливості, бо недарма кажуть: “Швейцарія не має армії, бо вся країна є армією”.
Згідно з ним завданням збройних сил була не оборона кордонів, а створення ситуації, у якій окупація країни видавалася би противникові надто дорогою і безсенсовою. З цією метою лінії оборони заздалегідь перенесли з рівнин у гори, де численні споруди фортифікації були здатні протистояти піхоті й танкам противника. Гірські дороги та тунелі були заміновані. Противник, який вторгся у країну, стикнувся б із завданням контролю над великими гірськими районами з повністю зруйнованою інфраструктурою, де тримали би оборону численні напівпартизанські формування.
У той же час швейцарський уряд демонстрував готовність розумного компромісу. Таким чином, у серпні 1940 року була укладена угода, за якою Швейцарія дозволяла транзит німецьких вантажів через свою територію, зобов’язувалася продавати Німеччині золото та інші дорогоцінні метали за рейхсмарки й надавала довгостроковий кредит, зберігши свій нейтральний статус.
Після закінчення Другої світової війни Ліга Націй припинила своє існування, а Швейцарія прийняла рішення не вступати у новостворену Організацію об’єднаних націй і отримала статус спостерігача, що дозволило розмістити в Женеві європейську штаб-квартиру та декілька спеціалізованих організацій ООН, включаючи Міжнародну організацію праці й Всесвітню організацію охорони здоров’я.
Швейцарія — член Міжнародного суду, Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО), ЮНЕСКО та Управління верховного комісара ООН у справах біженців. Дотримуючись традиційної політики нейтралітету, Швейцарія не є членом ні ЄС, ні НАТО, і ніхто не наважується на неї напасти. І дякувати за це треба війську, яке має свої особливості, бо недарма кажуть: “Швейцарія не має армії, бо вся країна є армією”.
Скажімо, всі фізично придатні чоловіки (жінки служать на добровільній основі) віком з 20 до 34 років призиваються на військову або альтернативну цивільну службу, яка триває 18 — 21 тиждень, а потім проходять щорічну тритижневу перепідготовку, яка триває доти, доки не відслужать певну кількість днів (у середньому ці щорічні вишколи тривають 7 років). При тому військовозобов’язані після служби зберігають зброю вдома (без набоїв, які тримають на складах), що дозволяє швидку мобілізацію у межах 24 — 48 годин.
У нинішній війні Росії проти України Швейцарія прийняла приблизно 60 000 біженців, але відмовилася надавати нам зброю, посилаючись на свій нейтральний статус.
Настя ГОРЛИЦЯ
