Відома фраза німецького канцлера Отто Бісмарка про беззмістовність укладання будь-яких домовленостей з Росією багато разів підтверджувалася історією. І до появи цієї фрази (а її Бісмарк проголосив у другій половині ХІХ століття), і після неї відомо чимало прикладів договоронеспроможності Москви, її віроломства та підлості. Як правило, вона переставала додержувати угод, як тільки відчувала, що інша сторона слабшає або стає залежною від неї.
Нагадаємо деякі з випадків, коли московити порушували взяті на себе зобов’язання перед українцями і представниками інших народів.
Переяславська рада 1654 року
Відомо, як укладали ці домовленості між козацькою державою і Московським царством. Але мало хто знає, що основні права і вольності українських козаків, міщан і духовенства майже відразу було грубо порушено. А тому прихильників “возз’єднання” й досі не бракує.
Хоч у домовленостях у Переяславі йшлося, власне, про конфедеративні відносини Московського царства і козацької держави, уже восени 1656-го на мирні переговори у Вільні з Польщею та Литвою не допустили українських представників, хоч там мало йтися про українські справи. Як наслідок, було укладене сепаратне порозуміння між Московською державою і Річчю Посполитою, що мало болючі наслідки для України — Гетьманщини.
Ще за якийсь час від попередніх обіцянок і гарантій московського царя не залишилося нічого.
1469 — 1478. Мирна угода Івана III і хана Ібрагіма
Це документ підписано 3 вересня 1469 року у Казані. За його умовами, хан повертав Москві її бранців, які були захоплені татарами у збройних конфліктах та під час набігів. Своєю чергою московська сторона відмовлялася від набігів та іншого порушення кордонів Казанського ханства.
Однак свої зобов’язання московити виконували лише наступні кілька років. У лютому 1478-го Іван III односторонньо порушив домовленості з Ібрагімом, розпочавши воєнні дії біля міста Хлинова, маючи на меті повернути територію довкола міста В’ятки до складу Московського царства.
Цілковито справдилася теза, що Москва поважає лише силу і, як тільки опонент слабне, перестає виконувати свої зобов’язання. За вісім років військо Івана ІІІ кількісно дуже зросло і налічувало майже 150 тисяч.
Князь Потьомкін приймає зречення останнього кримського хана Шахін-Гірея.
Тим часом позиції казанського хана Алі, який змінив померлого Ібрагіма, на 1478 рік дуже ослабли. Дізнавшись про наближення московського війська, він намагався спробувати завадити початку бойових дій, залучивши всіх своїх можливих союзників і противників Івана III: Кримське ханство, Литву, Ногайську Орду й ін. Та це не допомогло.
Московити підійшли до Казані і скинули хана, посадивши на престолі його недавнього конкурента. Все це так підважило авторитет ханської влади, що у наступні кілька років татарські мурзи змушені були у своїх внутрішніх суперечках раз у раз звертатися до Москви по допомогу.
1530. Помста за порушення миру
Один із небагатьох випадків, коли московити дістали болючу відповідь за свою відмову від раніше взятих зобов’язань. Все почалося 1521 року, коли Казанське ханство очолив представник кримської правлячої династії Сахіб-Гірей. Новий правитель, спираючись на союз із Кримом, розпочав активні воєнні дії проти Московії: здійснив переможний похід на Москву (1521) і змусив її платити данину Казанському ханству.
1523-го Сахіб-Гірей знову розпочав війну з Москвою та Астраханню, але після смерті кримського хана раптово вирішив повернутися до Криму, посадивши у 1524-му на казанський престол свого племінника Сафа-Гірея.
Новий правитель за підтримки татарської знаті в 1524-му організував відсіч московській армії, а пізніше — у 1526 — 1528 рр. — уклав мирну угоду з Москвою. Та вже у 1530-му московський цар усі домовленості знехтував і почав похід на Казань. Казанці виявилися готовими до такого розвитку подій і з допомогою військ ногайців та астраханців завдали поразки московським агресорам.
1562. Порушення угод з данцями
Можайський договір 7 серпня 1562 року уклали данський король Фрідріх ІІ і московський цар Іван IV. Документ підтвердив дружні дансько-російські відносини та зобов’язав не підтримувати інших сторін у війні, поважати претензії одне одного у Старій Лівонії та надавати торговцям вільний прохід.
Проте вже за два роки московський цар відмовився від виконання норм цієї угоди і 1564 року уклав семирічне перемир’я з давнім ворогом Данії — Швецією. Продовжуючи цю політику, Іван IV підтримав у боротьбі за лівонський престол не Фрідріха ІІ, а його суперника Магнуса Гольштейнського, затвердивши його як короля Лівонії та зробивши своїм васалом.
XVI — XVIІІ ст. Обман башкирів
У середині 1500-х років території Ногайської Орди, Астраханського, Казанського і Сибірського ханств, які населяли башкири, визнали владу московського царя.
При цьому правитель Московії пообіцяв недоторканність башкирських земель, релігії та внутрішнього самоврядування. Натомість башкири зобов’язалися платити ясак (данину) і на першу вимогу царя виставляти на війну потрібне число воїнів. Угоду про це підписали вожді семи башкирських кланів.
Однак незабаром документ про приєднання башкирів до московської держави був дуже “вдало” загублений. Обидві сторони якийсь час ще виконували умови цього договірного підданства: цар захищав башкирські вотчини від чужих зазіхань, а башкирські загони брали участь у Лівонській війні (1558 — 1583), у складі ополчень у 1608 — 1612 роках воювали проти Лжедмитрія II, поляків та українських козаків, ходили в походи проти монголів-ойратів (калмиків), які в першій половині XVII століття часто нападали на Московію. Але потім усе пішло не так, як домовлялися.
Причиною напруження стала зажерливість московитів та їхня неповага до башкирських традицій, які обіцяв шанувати їхній цар. Зокрема, це стосувалося старовинних башкирських вотчин, тобто земельних наділів, які споконвіку належали окремим родам чи сім’ям і були найбільшою цінністю цього народу.
Тож, коли московити стали захоплювати ці вотчини, башкири взялися за зброю. Башкирські повстання вибухали в 1570 — 1580-х, 1616, 1633 — 1635, 1645, 1662 — 1664 і 1681 — 1684 роках.
Усі вони проходили за стандартною схемою: спочатку були збройні зіткнення, потім уряд пропонував башкирам сісти за стіл переговорів, під час яких Москва всіляко відхрещувалася від зловживань своїх урядовців і купців, перекладаючи вину на місцевих воєвод. При цьому скаржників запевняли, що цар усе виправить, покарає винних і не допустить, аби це повторилося. Але все повторювалося знову і знову.
На початку XVIIІ століття, всупереч тогочасним угодам, Башкирію ввели до складу Казанської губернії. Після цього башкирам повідомили, що тепер усі свої проблеми вони повинні розв’язувати не з царем, як раніше, а з чиновником — казанським губернатором.
Цю реформу башкири сприйняли як грубе порушення умов свого союзу з Москвою. Спалахнуло потужне повстання 1704 — 1711 років. Майже на 20 років (1708 — 1728) башкири знову стали незалежними. Однак потім ситуація різко ускладнилася: джунгари (західні монголи) сильно потіснили казахів, що змусило їх зайняти частину башкирських земель.
Між казахами і башкирами почалися сутички. Миротворцем виступила Росія, яка хитрощами й щедрими обіцянками домоглася, щоб у російське підданство перейшли і башкири (1728), і казахи (1731).
1783. Загарбання Криму
Захоплення Росією півострова, де була незалежна кримсько-татарська держава, стало можливим після грубого порушення Кючук-Кайнарджійського мирного договору, який Росія уклала з Османською імперією 21 липня 1774 року. Тоді ця угода завершила Першу турецьку війну імператриці Катерини II.
У договорі підтверджено деякі територіальні завоювання Росії у війні, водночас зафіксовано “на вічні часи” незалежність Кримського ханства та невтручання у його справи як Росії, так і Оттоманської Порти.
У 1783 році Росія у своєму віроломному стилі відмовилася від обіцянки визнавати незалежність Кримського ханства і загарбала його.
Уже через два роки, у 1776-му, російські війська під проводом О. Суворова вдерлися у Крим, скинули там законну владу і поставили на ханський престол свого ставленика Шахін-Гірея. Територію Криму поділили на чотири округи, у всіх фортецях і містах півострова розташувалися російські гарнізони. Російська влада також провела примусове переселення (а насправді депортацію) 31 тисячі кримських вірмен, греків, волохів і грузинів на узбережжя Азовського моря та гирла Дону.
Однак у ситуацію втрутилася Османська імперія, і 1779 року Росія уклала з нею Айнали-Кавакську конвенцію, яку оголосили складовою частиною Кючук-Кайнарджійського договору. В цьому документі підтверджено незалежність Кримського ханства та виведення російських військ з його території.
У 1783 році Росія у своєму віроломному стилі знову анулювала дію статей цього договору, які передбачали незалежність Криму. Внаслідок військової кампанії князя Г. Потьомкіна, яка мала на меті “упокорити Крим”, останній кримський хан Шахін-Гірей під тиском представників Потьомкіна зрікся престолу. Наступного, 1784 року на приєднаній території утворено Таврійську область.
І нарешті — вже наш час. 1956. Угорська революція
30 жовтня 1956 року до Будапешту, охопленого справжнім народним антикомуністичним повстанням, із Москви прибули представники ЦК КПРС Мікоян і Суслов. На подив усіх вони дали дозвіл на зміни в Угорщині: розпуск органів держбезпеки, запровадження багатопартійної системи та вільних виборів.
3 листопада 1956 року у будівлі парламенту розпочалися переговори про виведення радянських військ. Делегацію СРСР очолював перший заступник начальника Генштабу Малинін, угорську — новий міністр оборони Малетер. На пропозицію радянської сторони переговори перенесли на військову базу Текьол. І ось вночі, посеред урочистої вечері, угорську делегацію заарештували.
4 листопада 1956 року в Угорщину введено радянські війська під командуванням маршала Жукова. Почалася операція “Вихор”, в якій брали участь понад 60 тисяч військових — 17 радянських дивізій: танкових, механізованих, стрілецьких та повітряно-десантних. Їм протистояли у Будапешті, за різними даними, до 60 тисяч повстанців, що мали лише стрілецьку зброю і майже сотню танків.
Всього за час Угорського повстання загинули близько трьох тисяч повстанців і мирних жителів, понад 19 тисяч угорців поранено. Втрати радянської армії становили майже дві тисячі вбитих, поранених і зниклих безвісти. 7 листопада ставленик Москви Янош Кадар оголосив про перехід усієї влади у країні до рук “робітничо-селянського уряду”. 10 листопада доля вільної Угорщини була вирішена.
Голова чинного уряду Угорщини Імре Надь та деякі міністри із сім’ями сховалися в югославському посольстві: звідти їх виманили під гарантії безпеки, які, на пораду Юрія Андропова, особисто дав Кадар. 22 листопада 1956 Імре Надя, який вийшов з посольства, щоб “прямувати до Югославії”, заарештували.
На закритому суді Надь винним себе не визнав і відмовився просити про помилування, заявивши, що історія розсудить, хто мав рацію. 16 червня 1958 року його повісили разом із соратниками — Палом Малетером та публіцистом Міклошем Гімешем. До 10 листопада збройний опір вдалося придушити. Почалися арешти і страти непокірних. Маршал Жуков за придушення “фашистського заколоту” отримав четверту зірку героя Радянського Союзу.
