До Другої світової війни В’єтнам був частиною Французької імперії. У 1940-х його територію захопила Японія, а після війни там знову запанували французи. Тоді ж в’єтнамці розпочали боротьбу за незалежність своєї землі під керівництвом Хо Ші Міна та комуністичного руху В’єтмінь. На початку 1950-х років армія В’єтміню зросла до 200 тисяч вояків, за підтримки близько 250 тисяч партизанів зуміла домогтися значних успіхів у протистоянні з Францією, котру підтримували Сполучені Штати.
Після поразки Франції в битві біля Дьєнб’єнфу 1954 року обидві сторони у Женеві сіли за стіл переговорів. Згідно з умовами Женевського мирного договору, В’єтнам поділили на дві частини — північну і південну. Демілітаризована зона пролягла вздовж 17-ї паралелі. Цей поділ мав існувати доти, доки у Вєтнамі пройдуть вибори. Угода також передбачала демілітаризацію та нейтралітет сусідніх Лаосу та Камбоджі.
Однак вибори так і не відбулися, і країна залишилася розділеною: на комуністичну Північ на чолі з Хо Ші Міном та проамериканський Південь на чолі з Нго Дінь Дьємом. Дуже скоро невдала внутрішня політика нового президента (авторитаризм, репресії проти буддистів, корупція) призвела до втрати ним популярності та створення підпільних організацій, які підтримували СРСР і Північний В’єтнам. Рух прокомуністичних партизанів, які виступали за встановлення влади Хо Ші Міна на всій території країни, називали В’єтконгом.
Південнов’єтнамська влада змушена була воювати з ними, що призвело до початку громадянської війни в країні. Своєю чергою США підтримали владу Дьєма і почали розміщати свої війська у Південному В’єтнамі. У Вашингтоні боялися, що комунізм пошириться на Південний В’єтнам, а потім і на решту Азії. Він вирішив надіслати гроші, припаси та військових радників на допомогу уряду Південного В’єтнаму.
У 1963 році поступово кількість американських військовослужбовців, яких відправив президент Джон Кеннеді, зросла з кількох сотень до 16 300 осіб. Водночас американські спецслужби почали шукати способи усунути президента Дьєма, репутація якого впала критично низько на фоні численних скандалів. У країні почав назрівати черговий військовий переворот. Черговий, бо кількома роками раніше Нго Дінь Дьєму вже вдавалося придушити бунт військових.
Зв’язковим між посольством США і групою генералів південнов’єтнамської армії став агент ЦРУ Люсьєн Еміль Конейн. Зміною влади у Сайгоні займалися і в Державному департаменті США. За сприяння американців 1 листопада 1963 року заколотники захопили владу в державі і стратили президента Дьєма. Новим керівником держави став генерал Нгуєн Ван Тхіє. Він і правив у Південному В’єтнамі до 1975 року.
У серпні 1964 року стається інцидент у Тонкінській затоці. 2 серпня кораблі Північного В’єтнаму атакували есмінець ВМС США USS Maddox, який патрулював у південнов’єтнамських водах. Було збито два американські літаки, а пілот Еверетт Альварес став першим американським льотчиком, який потрапив у полон до Північного В’єтнаму.
Це стало початком масованого втручання США. 5 серпня 1964 року у відповідь на новий інцидент у Тонкінській затоці літаки ВМС США в рамках операції “Пронизлива стріла” бомбардували північнов’єтнамські бази торпедних катерів і нафтосховища, маючи на меті підірвати економічний і військовий потенціал країни та перешкодити наданню допомоги в’єтконгівським партизанам. Операція стала найінтенсивнішою повітряно-наземною битвою в холодній війні. Це була найскладніша подібна кампанія після повітряного бомбардування Німеччини під час Другої світової війни.
3 листопада того ж року кандидат від демократів Ліндон Джонсон переміг на президентських виборах у США, зокрема експлуатуючи тему військового втручання у в’єтнамську кризу. Незабаром Конгрес США дозволив
Л. Джонсону вести війну проти Північного В’єтнаму.
Перший великий контингент США прибув у березні 1965 року, коли у порту Дананг висадилися перші два батальйони морської піхоти. 2 березня в рамках операції Rolling Thunder американська і південнов’єтнамська авіації розпочали регулярне бомбардування Північного В’єтнаму.
Щоправда, керівництво США декілька разів намагалося налагодити взаємини з комуністичним Північним В’єтнамом. Так, 7 квітня 1965 року президент Джонсон в університеті Балтимору виголосив промову “Світ без завоювання”, в якій запропонував Північному В’єтнаму припинити бойові дії на Півдні в обмін на економічну допомогу. Але у Ханої не погодилися на це.
У травні американська авіація на кілька днів припинила бомбардування Північного В’єтнаму, щоб перевірити, чи готове його керівництво перестати підтримувати партизанів. До 1968 року американці оголосили ще декілька пауз, жодна з яких не дала жодного політичного результату.
На полі бою в’єтнамці, як правило, зазнавали великих втрат у живій силі та техніці, проте їм також вдавалося вражати американську техніку. 24 липня 1965 року система ППО Північного В’єтнаму за допомогою зенітно-ракетного комплексу вперше збила американський літак. Кількість збитих винищувачів та бомбардувальників стала стрімко зростати. На 24 грудня 1965 року американська армія втратила 180 літаків.
Незабаром після консультацій з радниками президент Джонсон оголосив про збільшення чисельності американських військ у Південному В’єтнамі з 75 тисяч до 125 тисяч вояків. Перша велика наземна битва між американськими військовими і партизанами В’єтконгу відбулася 18 серпня 1965 року на півострові Вантіонг. Тоді загинули 45 американців та близько 600 в’єтнамців. Через три місяці, 14 — 18 листопада, відбулася перша велика битва армій США та Північного В’єтнаму.
Протягом наступних десяти років участь США у війні зростала. До 1968 року у В’єтнамі перебувало понад пів мільйона американських військовослужбовців.
Генерал Вільям Вестморленд , який командував збройними силами США, обрав війну на виснаження. Проти військ та населення Півночі застосовували напалм, різноманітні хімічні реагенти, які вбивали або калічили людей. Все це збурило протести в усьому світі. Своєю чергою північнов’єтнамські військові відзначалися великою жорстокістю щодо полонених американців та південнов’єтнамців.
У 1968 році Північний В’єтнам і В’єтконг розпочали так званий наступ Тет, після якого Вестморленд підрахував, що для перемоги потрібно ще 200 тисяч американських військ. Однак Л. Джонсон відхилив його прохання, оголосивши, що не буде більше балотуватися на президентську посаду. Відтак він наказав припинити практику постійних повітряних ударів по позиціях Півночі.
Тим більше що нальоти бомбардувальної авіації не давали очікуваних результатів. Американське військово-політичне керівництво дуже боялося, що повітряна кампанія проти Півночі може призвести до ширшого конфлікту з участю Китаю чи Радянського Союзу. А в генерала Вестморленда був майже параноїдальний страх перед ядерною конфронтацією з Радянським Союзом і побоювання, що на допомогу північним в’єтнамцям вторгнуться війська комуністичного Китаю.
Після приходу до влади у Білому домі Річарда Ніксона американська політика щодо В’єтнамської війни змінилася. Новий президент вважав за краще вишколювати армію Південного В’єтнаму, щоб вона могла захищати країну. Він також розпочав поетапне виведення американських військ. До 1972 року у В’єтнамі було лише 69 тисяч американських військовиків, а в 1973 році підписано Паризькі мирні угоди, після яких Сполучені Штати вивели останні військові підрозділи. Без американських військ Південь протримався недовго. Вже 1975 року південні регіони країни були захоплені військами Півночі. Наступного року обидві частини В’єтнаму возз’єдналися в одну державу.
За офіційними підрахунками Північного В’єтнаму, загалом за роки бойових дій загинуло понад п’ять мільйонів в’єтнамців — як цивільних, так і військових. А за даними США, з 1965-го по 1973 рік у боях загинуло до 250 тисяч солдатів Південного В’єтнаму. Також загинуло чи зникло безвісти понад 58 тисяч американців. Загалом війна коштувала платникам податків США 77 мільярдів доларів на рік.
Іван ГАВРИШ
