Українська греко-католицька церква, заборонена радянською владою у 1946 році, залишалася в підпіллі понад 40 років. Однак з початком перебудови наприкінці 1980-х років розпочався активний рух за її легалізацію.
У 1987 році створено Комітет захисту УГКЦ під керівництвом Івана Геля. Цей комітет організовував публічні акції, звернення до радянської влади та міжнародних організацій. Віряни і духовенство відкрито проводили літургії та інші богослужіння, зокрема біля монастиря кармелітів босих у Львові та на міських кладовищах Західної України.
Активну роль у боротьбі відіграли віряни, священники та єпископи, які служили літургії та панахиди на міських кладовищах Західної України. Водночас Комітет захисту УГКЦ поширював інформацію через західну пресу, зокрема часопис “Християнський голос”. Ці дії привертали увагу міжнародної спільноти, що сприяло посиленню дипломатичного тиску на радянську владу
Особливого розголосу набули події 1989 року. У травні в Москві розпочалося п’ятимісячне голодування за відновлення прав українських греко-католиків. Акцію ініціювали єпископи П. Василик, С. Дмитерко та Ф. Курчаба, священники Г. Сімкайло, В. Війтишин (нині митрополит Івано-Франківський), Т. Сеньків, І. Возьняк, які домагалися зустрічі з Президією Верховної Ради СРСР.
Після того як представники влади 17 травня не з’явилися на призначену зустріч, єпископи й священники у Москві почали голодування, яке привернуло увагу іноземних телевізійних медіа і потрапило на перші шпальти газет.
Володимир Війтишин потім згадував:
“Ми поїхали в Москву з відповідними зібраними підписами наших єпископів, священства, монахів і монахинь та вірних, щоб домогтися від радянської влади легалізації і реєстрації УГКЦ. Ми планували зустрітися з генсеком компартії Горбачовим, але виявилося, що він відбув з візитом до Китаю. Коли ж ми прийшли в приймальню, нас ніхто не захотів прийняти і ніхто з урядовців не захотів з нами навіть говорити. Мовляв, “ми вас не можемо прийняти як представників УГКЦ, бо її немає, бо ви саморозпустились, лишень можемо прийняти як громадян СРСР”. Навіть чути не хотіли про прийняття й офіційну реєстрацію наших заяв і вимог. По короткій нараді владики і священники вирішили: якщо до 5-ї години вечора нас не приймають, ми оголошуємо в приймальні голодівку.
Звичайно, нас швидко обступило велике число представників КГБ та інших органів, фотографували, переконували, але ми залишались стояти на своєму. Нас, напевно, врятувало від арешту те, що на нас звернули увагу ряд закордонних журналістів ще перед тим, як ми зайшли до приймальні. Вже за кілька годин вони почали вести репортажі на західних радіостанціях “Свобода” й “Голос Америки” про те, що єпископи й священники підпільної УГКЦ розпочали голодівку за легалізацію своєї Церкви”.
Згодом до них приєдналися священники і миряни, які змінювали одні одних, підтримуючи безперервність акції. Голодування відбувалося на Арбаті, центральній вулиці Москви, на інших вулицях та площах, зокрема біля Верховної Ради СРСР. Учасники акції протесту висунули вимоги легалізувати Українську греко-католицьку церкву, визнати незаконність Львівського собору 1946 року та повернути УГКЦ храми і майно, конфісковане радянською владою.
Протест тривав п’ять місяців — до листопада 1989 року. Акція супроводжувалася молитвами, співом псалмів та публічними виступами. Учасники голодування зверталися до радянської влади, міжнародних організацій та світової громадськості, зокрема через дипломатичні канали Ватикану.
Водночас у Львові на вулиці вийшли тисячі людей: 17 вересня понад 100 тисяч учасників маніфестації вимагали свободи віросповідання. Все це мало величезний розголос, у світі заговорили про переслідування УГКЦ у Радянському Союзі. Громадський рух за відновлення діяльності УГКЦ став історичною складовою частиною національно-визвольного руху кінця 80-х – початку 90-х років ХХ століття. 29 жовтня українські греко-католики мирно зайняли одну з найбільших у Львові церков — Преображення Господнього. До повернення собору святого Юра в серпні 1990-го ця церква стала центром греко-католицизму в Галичині
ЗМІ, особливо закордонні, висвітлювали події, що чинило тиск на радянське керівництво. Зокрема, через видання “Християнський голос” світ дізнався про переслідування Церкви. Встановлення дипломатичних відносин між СРСР і Ватиканом у 1989 році створило можливість обговорення питання легалізації на найвищому рівні.
1 грудня 1989 року відбувся офіційний візит керівника СРСР Михайла Горбачова до Ватикану, де він зустрівся з Папою Іваном Павлом II. Після перемовин у Москві почали переглядати своє ставлення до релігійних свобод у СРСР. Унаслідок акції та міжнародного тиску радянська влада погодилася на підготовку нового закону про свободу совісті, який дозволяв реєстрацію релігійних громад.
Ця зустріч істотно прискорила процес легалізації УГКЦ. У січні 1990 року в Львові відбувся церковний Собор, на якому проголошено легалізацію УГКЦ і засуджено псевдособор 1946 року. Вже до лютого подано 435 заяв на реєстрацію греко-католицьких громад, попри спротив місцевої влади. У червні 1990 року представники УГКЦ зустрілися з Папою Іваном Павлом II, який підтримав відновлення Церкви.
Масове перебрання греко-католиками їхніх колишніх храмів здійняло хвилю протестів в колах Московського патріархату. Вони звинуватили греко-католиків у незаконному зайнятті храмів, погрозах православним вірянам і переслідуванні духовенства. Однак процеси національно-релігійного відродження українців уже неможливо було спинити.
19 серпня 1990-го Українська греко-католицька церква повернула собі історичний собор святого Юра у Львові, а 1 листопада — і прилеглий до нього палац. У вересні 250 студентів розпочали навчання в архиєпархіальній семінарії в Рудному, ще 47 семінаристів навчалися в семінарії у Дрогобичі. В Івано-Франківську близько 300 студентів-теологів відвідували імпровізовані лекції. Василіяни відкрили малу семінарію для 70 студентів і новіціат у Крехівському монастирі. До початку 1991 року в Західній Україні зареєстровано вже понад 1700 греко-католицьких громад.
Відродження УГКЦ стало важливим кроком до демократизації України та відновлення національної ідентичності.
Іван ГАВРИШ
