Його називали найвеселішим поетом України, а твори дуже любили в родині Івана Франка. Втім творчість Степана Руданського не була належно пошанована за життя, а твори нечасто друкували. Велику частину життя прожив у Росії, та, попри все, зберіг українську душу. Батько забороняв йому писати “по-мужицьки”, а він вірив, що залишиться в пам’яті людській.
Цей український поет XIX століття створив унікальний жанр — співомовки. Власне кажучи, це жартівливі віршовані історії, часто з гострою мораллю. Руданський майстерно використовував гумор, іронію, народну мову, щоб висміяти життєві негаразди та людську натуру.
Степан Руданський народився 6 січня 1834 року в селі Хомутинці Вінницького повіту на Поділлі в родині сільського священника. Початкову освіту здобув у сільського дяка. У 1842—1849 pоках навчався в Шаргородській бурсі, потім, до 1855 року, — в Подільській духовній семінарії.
Батько мріяв, щоб син продовжив його стежку, але в Степана була інша думка. Всупереч його волі він вступив до Петербурзької медико-хірургічної академії. Конфлікт із батьком посилився через категоричне несприйняття останнім української мови та культури — в одному з листів він написав синові: “Если захочешь написать письмо, то пиши или почтительно, не по малороссийскому, або лучше ничего не пиши!”
Позбавлений батьківської підтримки, Степан був змушений сам заробляти собі на життя. Щодо цього він відписав братові Григорію: “Не слухає батько моєї мови, зате мене і по смерти, може, послухають чотирнадцять мільйонів моїх одномовців. Батько, може, не любить свою мову через те, що нею говорять у нас мужики, — а нібито в Московщині не говорять мужики по-московській? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні і в Бога, і в натури”.
Як попович, Руданський самим фактом свого походження належав до духовного стану, і духовна академія не бажала поступатися своїми “правами” на добре атестованого їй випускника Кам’янець-Подільської семінарії. Тому медико-хірургічна академія могла зарахувати Руданського лише так званим вільним слухачем. Як “вільний слухач” Руданський не мав права на стипендію, а після розриву з батьком дуже бідував, часто голодував. Жити доводилося тільки з приватних уроків, зокрема, влітку 1856 року він виїздив зі столиці в Дору Новгородської губернії.
Щоб стати повноправним студентом, Руданському треба було вийти з духовного стану. Не гаючись, юнак розпочав клопотання. 26 березня 1856 року на засіданні Святішого синоду справу було вирішено позитивно і передано на оформлення до Подільської консисторії. Пів року консисторські канцеляристи зволікали з відповіддю, і щойно 26 вересня 1856 року С. Руданський одержав свідоцтво про вихід з духовного стану.
Ставши повноправним студентом, Руданський став отримувати стипендію, якої, проте, не вистачало на харчі. Мешкав він десь на глухій околиці столиці, серед міської бідноти, про що сам поет писав в автобіографічному вірші “Студент” (1858).
На сторонню допомогу годі було сподіватися, і Руданський активно взявся за творчу роботу. Він працював над своїми поетичними творами, щоб скласти збірку і видати її “не то щоб для слави, а хоч для кишені”, як писав братові Григорію у листі від 5 липня 1859 року. Йшлося, мабуть, про збірку “Нива”, яку Руданський потім надіслав до київського цензурного комітету.
Ця збірка не побачила світу в Україні. Після надто суворої рецензії П. Житецького київський цензурний комітет не дав дозволу на друк. Тоді поет взявся упорядковувати нову збірку, яку здав до петербурзького цензурного комітету, не маючи вже особливих планів на майбутнє. Надходив кінець його навчанню в академії, отже, й тяжкому бідуванню в Петербурзі.
Живучи весь час впроголодь, переобтяжений виснажливою працею, 26-річний поет захворів і в суворих кліматичних умовах столиці міг справді померти від сухот. 16 липня 1861 року зовсім несподівано петербурзький цензурний комітет дав дозвіл на друкування збірки, який, проте, лишився невикористаним. Для видання книжки потрібні були гроші і час, а поет не мав ні того, ні того.
У листі батько написав Степанові: “Если захочешь написать письмо, то пиши или почтительно, не по малороссийскому, або лучше ничего не пиши!”
Петербурзький період найбільш плідний у житті Руданського-поета. У цей час помітно загострюються громадянські мотиви його творчості (“До дуба”, “Гей, бики!”), визріває й кристалізується майстерність гумористичного й сатиричного вірша, наслідком чого було виникнення нового поетичного жанру в українській поезії — віршованої гуморески-співомовки, тематично різноманітної й стилістично своєрідної. Одночасно Руданський далі пише балади, ліричні вірші, віршовані казки й поеми, перекладає з різних мов.
У 1861 році Руданський закінчив академію, дістав звання повітового лікаря і дозвіл працювати в Криму, куди він переїхав і де сподівався поправити своє підірване здоров’я. Протягом 1861 — 1873 pоків працював міським лікарем в Ялті, а також лікарем у маєтках князя Воронцова, докладав багато зусиль для піднесення благоустрою міста як лікар і почесний мировий суддя Сімферопольсько-Ялтинської мирової округи, водночас цікавився археологією, етнографією, відновив розпочаті на Поділлі фольклорні заняття, продовжував поетичну творчість, багато перекладав.
Навіть отримавши додаткову лікарську практику у воронцовських маєтках в Алупці, він писав таке: “Кінчилось уже (не знаю тільки, чи надовго) моє тридцятилітнє голодування. Добився я таки економії Воронцова і, окрім свого жалування (200), маю іще в рік 300 карбованців, ітого – 500, і я вже зможу кожний день свій обід мати. І тільки то, що обід, а вечері ще за сії гроші мати не зможу”.
Особисте життя Руданського залишилось невлаштованим. Їдучи до Петербурга продовжувати навчання, він залишив в Україні першу свою любов — Марію Княгинецьку, якій і адресувалася широко відома й досі пісня “Повій, вітре, на Вкраїну”. Про юнацькі захоплення поета в Петербурзі промайнула лише згадка в щоденниковому записі 1861 року та у вірші “Іще вчора ізвечора”. Мабуть, єдиною відрадою для популярного лікаря і мало кому тоді відомого поета була поетична творчість. Та для неї не вистачало ні часу, ні снаги.
В Ялті Руданський жив у двоповерховому будинку біля порту, частину власної землі він подарував місту під фонтан. Рятуючись від самоти, зійшовся з багатодітною вдовою Явдохою Широкою.
Він мав найкращу медичну освіту на півострові, знав більше десяти мов: став першим ветеринарним лікарем, відкрив першу стаціонарну лікарню, першу медичну бібліотеку в Криму (Ялта, 1865 рік); брав уроки малювання в Івана Айвазовського, лікував Михайла Щепкіна, цікавився археологічними знахідками.
Помер поет несподівано, у 39-річному віці, захворівши на холеру під час епідемії. 3 травня 1873 року він пішов із життя в Ялті на руках брата Григорія. Останніми словами Степана Руданського були: “Україно моя мила…”. Поховали його в Ялті на Масандрівському кладовищі.
Основні твори С. Руданського складають три томи, переписані й оформлені самим поетом. Перший, під назвою “Співомовки козака Вінка Руданського, книжка перша, з 1851 року до 1857” (Вінок — переклад імені поета з грецької: стефанос — вінок), вміщує пісні та балади в хронологічній послідовності їх написання. Другий — “Співомовки козака Вінка Руданського, книжка друга, 1857—1858 і 1859” — складається з 235 поезій, гуморесок, названих “приказками”, і вірша “Студент”. Третій — “Співомовки козака Вінка Руданського, 1859 — 1860” — це пісні, приказки, легенди, історичні поеми.
За життя поета була опублікована лише невелика кількість його творів у петербурзькому тижневику “Русский мир” (1859), у двох номерах “Основи” (1862), в “Опыте южнорусского словаря” Шейковського (1861), в журналі “Правда”. Більшість творів поета побачила світ у 80-х — на початку 90-х pоків XIX століття вже після його смерті у львівських виданнях “Правда”, “Зоря”, а також у “Киевской старине”. А перше видання “Співомовок” окремою книжкою, яке вмістило 28 віршів, здійснила в Києві Олена Пчілка у 1880 році.
Катерина КУБАЄВСЬКА
