...Узагалі-то, я їхала до Великих Сорочинців — села, де, за офіційними даними, народився Микола Гоголь і де досі стоїть церква, в якій тріснув дзвін після того, як священник охрестив майбутнього автора “Вія”. Містичненько, еге ж?
“НЕХАРОШЕ ЦЕ МІСЦЕ, НЕХАРОШЕ!”
Рейсовий автобус Полтава — Миргород порівнявся з густим лісом, з-за повороту постала скульптура лося з надломаними рогами. Моя сусідка спереду хрипко сказала: “Нехароше це місце, нехароше!” Я міцно обхопила м’яку спинку переднього сидіння. Тієї ж миті бус різко загальмував, перевернувся, а потім ще якийсь час на одному боці, зі страшним скреготом сунувся асфальтовим покриттям...
У кареті “швидкої” я потрапила до Диканьки. У лікарню. У приймальному відділенні нам по черзі роблять рентген-знімки, заклеюють пластирем садна. У черзі під кабінетом хірурга люди співчувають постраждалим у ДТП: мовляв, чудо, що в автобусі всі вижили: траса Полтава — Суми біля Диканського лісу вважається “зачарованою”.
Патрульні, які тут же опитують очевидців аварії, кажуть, що причина більшості ДТП біля Диканьки — у неякісному дорожньому покритті, місцевому горбистому ландшафті та неуважності водіїв.
Пані Анна, пацієнтка у черзі, вигукує: “Це святий Микола вас врятував!” І радить мені обов’язково зайти в тутешню Миколаївську церкву. Сюди люди звідусіль їдуть, щоби попросити про здоров’я для себе, дітей і родини. А особливо жінки, які молять про дар материнства.
Рушаю до храму в компанії Галини Золотайко, краєзнавиці. Дорогою вона розповідає, що церкву Миколая тут збудували поміщики Кочубеї. За легендою, раніше на її місці у лісі на пні хтось знайшов ікону Миколи Чудотворця. Вирішили, що це знак Божий. Спочатку храм був дерев’яним, у XVIII столітті на його місці постав мурований.
ТУТ МАТИ Й ВИПРОСИЛА СИНА — МИКОЛУ ГОГОЛЯ!
І ось вона, Миколаївська церква. Світло тонкими променями ллється згори: під час будівництва у куполі розмістили внутрішній — у формі квітки з семи пелюсток. Повітря свіже і прохолодне — унікальна старовинна система вентиляції не підводить. Найбільша принада цього храму — іконостас з мореного дуба, який виконали майстри-українці. Шукаю очима ікону Миколи Чудотворця і бачу, що тут їх кілька. Раз, два, три... Яка ж з них — та сама?
“Оригінальна ікона, — пояснює пані Галина, — нині у фондах Полтавського художнього музею, вона законсервована і виставляється дуже рідко. Але земляки звідусіль везуть ікони святого Миколая і дарують церкві — тому тут так багато образів”.
До храму веде березова алея. Сюди в будь-яку погоду йшла Марія Гоголь-Яновська.
До Миколаївської церкви Марія Гоголь-Яновська ходила щодня, аби вимолити собі сина.
“Вона була зовсім юна, — каже пані Золотайко. — Під вінець пішла у 14 років, а Миколу народила у 18. Перед тим у неї двоє синів народилися мертвими. Але бідолашна зрештою вимолила собі дитину у святого Миколи”.
“А чому Гоголь народився аж у Великих Сорочинцях?” — питаю.
“Там була єдина в цих краях лікарня, де служив відомий лікар Михайло Трохимовський, — пояснює краєзнавиця. — З огляду на попередні важкі пологи, Марію привезли до нього”.
Микола Гоголь часто бував у Диканьці. Його притягувала містика Миколаївської церкви: чудотворна ікона, якій зобов’язаний появою на світ, саркофаги Кочубеїв (у них, під сходами церкви, спочивають п’ятеро князів і три княгині роду). Цікавлюся, де ж хутір поблизу Диканьки, який прославив Гоголь? “Мабуть, гоголівська Диканька — лише літературний образ”, — каже Галина Золотайко.
До речі, на початку XVII сторіччя у лісовій хащі під Диканькою був печерний скит, залишки якого збереглися донині. Ходи з цього печерного місця вели до хат деяких селян, і вони могли при наближенні ворога “безслідно” зникати. Це й породило фантазії з приводу магічних талантів місцевих жителів. Але за часів Гоголя у Диканьці вже панувала цивілізація. У поміщика Кочубея тут були пивоварня, екзотична оранжерея, розкішний палац, перша приватна школа.
Нині у Диканьці на 7 тисяч населення дві гімназії, спортивна і музична школи, картинна галерея, будинок культури, музей, бібліотека, діє шість потужних промислових підприємств.
ПРО ПУНДИКИ, МАНДРИКИ І ПУТРЮ
Диканька славиться також автентичною кухнею. Господині тут досі готують страви, рецепти яких складені за часів Гоголя і раніше.
“Це, зокрема, пряжені пундики, — каже Віталій Заставний, відомий полтавський краєзнавець, письменник, знавець етнічної кулінарії. — Кулінарний шедевр згадується навіть в “Енеїді” Івана Котляревського. Страва геніально проста: беруть склянку кисляку, туди ж домішують просіяне пшеничне борошно з содою, яйце. Далі тісто ділять на шматочки, кожен розкачують на тонкий коржик діаметром 10 — 12 сантиметрів і обсмажують у добре розігрітому смальці на пательні. Далі все складають у глибоку пательню, посипають шкварками з цибулею. Насамкінець пательню ставлять у духовку на п’ять хвилин”.
Ще один кулінарний шедевр — мандрики. Ці смажені на олії пиріжки без начинки роблять з пшеничного борошна і перевареної сироватки, а також сиру та яєць.
“А путрю куштували? Якщо ні, то багато втратили, — каже пан Віталій. — Це страва з добре провареної ячмінної крупи, присмачена житнім солодом. Смакота! І теж, до речі, згадується у творах Гоголя”.
Ну що ж, наступного разу під час візиту в Диканьку — неодмінно скуштую! Дасть Бог, доїду туди без небезпечних пригод.
Читайте також продовження історії селян, в господарстві яких без видимої причини спалахують речі
