В Україні зареєстровано майже 62 тисячі сховищ. Від початку року їх стало на 2685 більше. Та все ж укриттів не вистачає, якщо час до часу люди не можуть потрапити туди, коли вкрай необхідно.
Днями у Києві під час ракетної атаки жінка не впустила іншу городянку з дитиною в одну з кімнат укриття. Аргументувала: “Ми тут все зробили для себе”. На щастя, обійшлося без жертв, щоправда 69-річну пенсіонерку притягнули до адміністративної відповідальності за статтею 173 КУпАП (дрібне хуліганство). А раніше охоронця одного з медзакладів столиці навіть судили за те, що не пустив людей в укриття, і вони загинули від уламків ракети. То чому в Україні недостатньо бомбосховищ? І в якому стані ті, що працюють?
— Проєктую укриття ліцею-інтернату в Конотопі — підземну школу. Бо не всі діти захищені там, де долітають КАБи, — розповідає Віктор Глеба, експерт з державного управління в галузі містобудування. — Тим часом у столиці Тимур Ткаченко, очільник КМВА, вже тричі піарився на одному укритті в Оболонському районі. А що з іншими? 90% — це так звані “первинні” укриття з мінімальним комфортом і ступенем безпеки.
— За 30 останніх років дуже багато збудованих і облаштованих колись укриттів стали майже непридатними, — розповідає Іван Перегінець, віцепрезидент Академії будівництва України, директор Науково-технічного центру АБУ. — На початку повномасштабної війни лише 10 — 15% з них більш-менш виконували свою роль.
Але кожен має мати доступ до укриття. Бажано в радіусі 500 метрів. Це може бути об’єкт з найвищим рівнем захисту або ж підземний паркінг, підвал (хоча тут не вдасться захиститися від ударної хвилі, уламків). І якщо нині в Україні приблизно 62 тисячі укриттів, то потрібно щонайменше 80 або й навіть 100 тисяч.
Інша проблема — стан укриттів. Там мають бути справні системи вентиляції, запас води на 72 години, місця для розташування людей, споживання їжі, для надання меддопомоги. Необхідне аварійне освітлення, аварійне водопостачання, аварійна каналізація, безперебійне електроживлення. Слід створити умови, щоб в укриттях можна було перебувати з домашніми тваринами — собаками, котами. Щоб все було, як належить, потрібно ще багато зусиль докласти. Тепер ми ремонтуємо приблизно 3 — 4% укриттів на рік. На це виділяються кошти з місцевих бюджетів. Та дуже повільно все відновлюється, бо війна триває і є багато інших видатків.
В Україні декілька зразкових сховищ. Для дітей там передбачені місця для навчання. Та все ж майже 75% укриттів — це комунальні підвали або щось подібне. Близько 20% сховищ належать приватним структурам.
— Чи можуть мешканці самі подбати про сучасне укриття?
● І. Перегінець:
— Так. Необхідна проєктна документація, її експертиза, кошторис, дозволи на будівництво, технічні умови на експлуатацію споруди. Після побудови укриття його потрібно поставити на баланс як об’єкт будівництва. На нього розповсюджуються всі будівельні норми і норми Кодексу цивільного захисту. Такий об’єкт необхідно внести та зареєструвати у фонді укриттів ДСНС. Загалом у мешканців є право на ініціативу, вони можуть залучати кошти з різних джерел, але не мають самостійно будувати чи реконструювати укриття.
● В. Глеба:
— Та не варто перетворювати країну в “бункер”. До прикладу, в Ізраїлі укріплювали існуючі життєві простори. А ми мільярди бюджетних коштів витрачаємо на бетон для протирадіаційних укриттів замість того, щоб забезпечити подвійне призначення звичайним архітектурним будівлям і спорудам та адаптувати їх для тимчасового перебування людей.
— Якщо хтось збудував укриття для себе, чи зобов’язаний впустити туди всіх охочих під час повітряної тривоги?
● І. Перегінець:
— У воєнний час усі укриття (приватні й комунальні) мають бути доступними для людей, яким необхідно сховатися під час обстрілів. Недопуск у бомбосховище — кримінальний злочин.
