Кияни Світлана та Іван Подлєднєви разом уже 22 роки. Спершу жили в цивільному шлюбі, виховували двійко синів. А побратись вирішили під час відпочинку на Шацьких озерах влітку 2016-го, саме тоді почав діяти проєкт “одруження за годину”. Оскільки таку послугу надавали в обласних центрах, поїхали до міста Лева. А недавно саме львівські медики провели 43-річному Івану трансплантацію печінки, донором стала його дружина.
“Після початку повномасштабного вторгнення ми приєднались до волонтерської організації. Разом зі старшим сином Владиславом возили гуманітарну допомогу в деокуповані міста Чернігівщини й Київщини, воду жителям Миколаєва, — розповідає Світлана Подлєднєва. — Крім того, доставляли нашим воїнам дрони, маскувальні сітки”. Аж раптом у липні стан чоловіка різко погіршився. Спершу з’явились набряки на ногах, а одного ранку Іван прокинувся із животом, що збільшився в об’ємі мало не втричі.
Під час УЗД органів черевної порожнини з’ясувалося, що в чоловіка цироз печінки. Через це й розвинувся асцит (накопичення рідини в черевній порожнині). Ця новина Світлану шокувала, адже до того Іван ніколи серйозно не слабував, не лежав у лікарні. Наступні обстеження підтвердили попередній діагноз. “Виявилось, що при такій, останній стадії цирозу хворі живуть від одного до трьох років”, — зі сльозами згадує Світлана. 6 серпня пара звернулася за консультацією у львівський Центр трансплантології.
“Причиною хвороби став гепатит С, який ще називають тихим вбивцею. Він може роками не провокувати жодних тривожних симптомів, тим часом уражає печінку, А в умовах війни в Україні розвинулась епідемія вірусного гепатиту. Це гемоконтактний вірус — передається насамперед через кров, — пояснює Володимир Дятел, лікар-трансплантолог Центру трансплантології (Перше ТМО міста Львова). — Цироз також розвивається роками й ніяк не проявляється. Аж доки не призводить до асциту. Нерідко люди не помічають перших ознак накопичення рідини в черевній порожнині, особливо, якщо в пацієнта й до того була чимала маса тіла”. А Іван Подлєднєв важив 95 кілограмів. За словами лікаря, початкову стадію асциту переважно виявляють випадково — під час планової ультразвукової діагностики.
Під час обстеження ще виявилось, що внаслідок цирозу в пацієнта критично розширені вени стравоходу, а це будь-якої миті могло призвести до внутрішньої кровотечі. Тож, зважаючи на небезпеки, вже 8 серпня дані Івана внесли до листа очікування печінки від посмертного донора.
Оскільки неможливо спрогнозувати час очікування (а в Івана ще й рідкісна — четверта — група крові), дружина спитала, чи може вона стати донором. “На щастя, у Світлани перша група — універсальна, тож підходить для трансплантації органа реципієнтові з четвертою групою”, — зауважує Володимир Дятел. “Я ані миті не вагалась. І не зважала на ризики, про які нас попередили, адже йшлося про одну з найскладніших операцій”, — ділиться Світлана. Тим часом Іван Подлєднєв згадує: “Я був у шоковому стані, не розумів, що відбувається. Гадав, що це якась помилка й скоро все саме минеться”.
Протягом наступних двох місяців Світлана проходила обстеження всього організму, за результатами яких лікарі констатували: стан її здоров’я дозволяє стати доноркою. А за світовою статистикою, є лише 25% шансів, що пацієнт може підійти як донор, тож йдеться про доволі рідкісний випадок. “При тім важливо було переконатись, зокрема, у тому, що об’єм її печінки достатній для трансплантації. Аби це було безпечно передусім для донора, — каже лікар. — Опісля ми відправили дані колегам у Туреччину, де вже давно проводять родинні трансплантації (від живого донора), тож мають чималий досвід, яким діляться з нами”.
Зранку 15 жовтня команда лікарів почала трансплантацію, яка тривала близько 16 годин. Під час операції у Світлани забрали 804 грами печінки, заливши їй 772 грами. Іншими словами, дружина віддала чоловіку понад 60% свого органа. “Близько 23-ї години я прийшла до тями в реанімації, згодом привезли чоловіка. Тоді попросила медиків зробити нам фото, — з усмішкою ділиться Світлана. — Довкола була вся команда лікарів, стежили за даними моніторів. А близько другої ночі вони стали радісно обійматись, вітати одне одного і нас, адже все минуло добре”.
Наступного дня медики допомагали подружжю сідати в ліжку, а на третій день перевели до палати.
“Тоді ми почали потроху ходити, тримаючись за руки, підбадьорювали одне одного. Мене виписали через десять днів, Івана — через два з половиною тижні, — розповідає жінка. — За час, що минув, у мене швидко загоївся шов, він невеликий і дуже акуратний, тож зможу й надалі носити влітку відкритий купальник. А в чоловіка шов більший — від грудей до пупка”.
Іван Подлєднєв запевняє: почувається добре. Надалі він має постійно вживати імуносупресивні препарати, аби запобігти відторгненню донорського органа, і дотримувати дієти. “Також заборонено вживати алкоголь. Але якщо раніше я міг випити на свята, то останні три роки не пив ані грама, — каже чоловік. — Тож такі обмеження для мене — не проблема”.
“У Світлани результати обстежень і аналізів, як у здорової людини. Так і не скажеш, що вона стала доноркою органа, — відзначає Володимир Дятел. — Кілька місяців вона теж має дотримувати дієти (не вживати жирного, гострого, смаженого) та уникати фізичних навантажень. А через вісім тижнів після трансплантації її печінка відновиться в розмірах. Стан Івана — задовільний, він ще перебуває під наглядом”.
Тепер подружжя жартує, мовляв, коли чоловік робив пропозицію, мав просити не руку й серце коханої, а руку та її печінку.
