Вторгнення терористів ХАМАСу до Ізраїлю, що супроводжувалося запуском тисяч ракет і звірствами у прикордонних поселеннях, стало шоком для місцевих жителів. Серед них — і уродженка Харкова, 30-річна Анастасія Роловець. Вона вже понад дев’ять років мешкає в Ашдоді, від цього міста до Сектора Гази близько 40 кілометрів. У них з чоловіком двоє дітей, трирічний син та шестирічна донька.
“На світанку 7 жовтня мій телефон без упину повідомляв про повітряну тривогу в Ашдоді та майже в усіх містах довкола. Спершу я подумала, що це якийсь збій у програмі... Але ні, невдовзі пролунали вибухи, — згадує початок війни Анастасія. — Війна в Ізраїлі триває з перервами вже 75 років, і я за час проживання тут, здавалося б, уже адаптувалася до цього стану, але це вторгнення шокувало”.
— Коли лунає сирена, де ви перечікуєте небезпеку?
— Як правило, у мамаді — це спеціальна захищена від обстрілів кімната з грубшими стінами, металевими віконницями, непробивними дверима із спеціальним замком. У нашому домі, а він досить новий, у мамаді є навіть система автономного кондиціонування повітря на випадок радіаційного чи хімічного зараження.
Так, Ізраїль має “Залізний купол” — пересувну систему протиповітряної оборони, яка захищає мирне населення від ворожих ракет. Але ми знаємо, що кожен сигнал тривоги — це дуже серйозно. А діти бояться навіть гучних звуків: якщо ввечері вулицею мчить мотоцикл, і його звук схожий на виття сирен, моя малеча швидко шукає свої капці й тягне мене у мамад.
У звичайні дні наш мамад — це дитяча кімната донечки, у неї вже бували панічні атаки під час повітряних тривог, і тут дитині спокійніше. Від 7 жовтня ми про всяк випадок усі спимо там.
— Яка тепер ситуація в місті: як працюють магазини, навчальні заклади, як поводяться люди?
— Паніки немає, усі магазини працюють, і ніхто не змітає з полиць товари. Спорожніли хіба що полиці із засобами особистої гігієни, водою — їх скуповують для армії. Школи і дошкільні заклади не працюють: хтось з батьків залишається з дітьми. Люди чітко дотримують правил: коли лунає сирена, усі йдуть в укриття, автомобілісти зупиняються, лишають машини на дорозі... Усі усвідомлюють, що цього разу загроза величезна. Ізраїльтяни вишукувалися до пунктів здачі крові й масово записуються у військо. Причому до ЦАХАЛу з проханням мобілізувати вже звернулися сотні молодих людей із громад харедим — ультраортодоксальних юдеїв, які раніше не служили або проходили альтернативну службу. Чимало моїх знайомих, друзів уже в армії, молоді подружжя лишають дітей під опікою старших родичів і разом ідуть воювати.
— Від початку російської агресії ви активно допомагали Україні, поширювали проукраїнські пости в соцмережах. Тепер, мабуть, не до того?
— Я і не думаю припиняти волонтерську діяльність. Від початку війни у приватному дитячому садку, яким я керую, ми збирали (і далі це робитимемо) гуманітарну допомогу населенню та воїнам України — продукти, одяг, медикаменти, засоби гігієни, гроші на антидрони, тепловізори тощо. Тепер, щоправда, зосередилися на допомозі ізраїльській армії — це питання нашого виживання.
Деякі мої знайомі в Ізраїлі донедавна не розуміли моєї волонтерської роботи. Їм було невтямки, чому моє серце болить за Одесу, в якій я народилася і яку рашисти тероризують своїми “високоточними” ракетами. І за Харків, в якому я виросла, де в мене друзі й рідня, за усі страждання України. Але тепер, коли на вулицях Києва на знак солідарності засвітилися банери з прапором Ізраїлю, ці знайомі мені телефонували і перепрошували. Вони оцінили ситуацію: не кожен народ знайшов у собі сміливість підтримати Ізраїль, а українці вкотре підтвердили, що вони — на боці добра.
— Чи не розглядаєте можливість виїхати з країни, вивезти дітей в безпечне місце?
— Деякі люди виїжджають з країни. Ізраїльські цивільні літаки злітають навіть у шабат — у суботу, чого у мирний час не було. Утім, на мою думку, втікати нам нікуди: вороги зусібіч. Нас обстрілюють з півдня, півночі, загроза чатує і на сході. Проте ми, як і українці, любимо свою країну, віримо в неї й захищатимемо її з усієї сили!
