“Це велике число, — заявив секретар Координаційного штабу з питань поводження із військовополоненими Дмитро Усов. — Тому Україна має ухвалити правильне рішення, якщо Росія подає цих людей на обмін. Бо незрозуміла ситуація, коли громадянина України обмінюють на громадянина України”.
За словами Усова, нині у Верховній Раді розглядають законопроєкт, який дозволить громадянам України, які перебувають в українському полоні, залишитися на підконтрольній Києву території та виконувати свій громадянський обов’язок. Деякі військові таку ініціативу засуджують. Бо вважають, що невиправдано звільняти із в’язниць колаборантів та зрадників, тоді як за СЗЧ, причини яких нерідко не з’ясовують, хочуть карати жорсткіше. То як бути із тими, хто воював проти своїх?
— Як на мене, передусім варто з’ясувати, за яких обставин ці люди потрапили до лав збройних сил Російської Федерації, — каже військовий експерт Українського інституту майбутнього, ексспівробітник СБУ Іван Ступак. — І було б, мабуть, таки доцільно притягати їх до кримінальної відповідальності за дії, які завдали шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та безпеці України. А вже після відбування покарання — 3, 5 чи 7 років — ці громадяни могли б залишатися в Україні.
— Ці люди зробили свідомий вибір — вони взяли до рук зброю і воювали проти власної держави, — додає співголова Громадської ініціативи “Права справа” Дмитро Снєгирьов. — Тому не мають ні морального, ні юридичного права перебувати на території, підконтрольній Україні. Що означає “громадяни України”? Я певен, що вони мають паспорти РФ. Інакше взяти до рук зброю не могли б. На тимчасово окупованих територіях доволі жорсткі правила: залишився тут — бери російський паспорт. Потурати таким мерзотникам — означає підважувати нашу національно-визвольну боротьбу. Бо фактично ми реабілітуємо військових злочинців, даючи їм можливість проживати на території України, проти якої вони боролися. Це нонсенс! На обмін — і вперед, до Росії. Там ще тисячі наших бранців перебувають у буцегарнях. Особи, які воювали на боці ворога, — це суто обмінний фонд.
— Якщо хтось із таких осіб виявить бажання поповнити лави української армії, чи варто йому довіряти?
● І. Ступак:
— Питання непросте. Якщо ці люди зрадили раз, то можуть зрадити й вдруге. Разом з тим розуміємо, що не всі вони потрапили до лав збройних сил РФ із власного бажання. Бо знаємо, як відбувається набір на тимчасово окупованих територіях: прийшли, забрали силоміць, дали зброю, вивезли автівкою — вперед, наступайте. Такі речі треба брати до уваги. Звісно, особу кожного полоненого потрібно ретельно перевіряти. Однак не варто ставитися до всіх них як до зрадників. Це буде несправедливо й нераціонально з точки зору України. Тим паче, що людей нам у війську бракує.
● Д. Снєгирьов:
— Якщо особа не хотіла воювати проти України, то могла відразу перейти на наш бік, а не чекати, поки її захоплять у полон. Так, на окупованих територіях примусовий характер мобілізації — гребуть усіх чоловіків віком від 18 до 65 років. Невже вони цього не знали? Знали. Треба було виїжджати звідти, наприклад, через Білорусь, а не чекати, поки тебе заженуть в окупаційну армію. Зі зрадниками треба поводитися жорстко. До слова, у Франції під час Другої світової війни всіх, хто співпрацював з окупаційною адміністрацією, позбавляли громадянських прав. Так само варто діяти й нам.
