У селі Біла Криниця мешкає приблизно пів сотні людей. Тут немає магазину, аптеки, сюди не їздить громадський транспорт. Але, попри це, селяни живуть дуже дружно, волонтерять і приймають у себе переселенців.
“Наше село має давню історію. Ще в 1700-х роках тут, здолавши Дунай, зупинилися старовіри, які втікали від переслідувань влади, — розповідає директорка місцевого музею старообрядництва та волонтерка Емілія Євсєєва. — Побутує легенда, що таку назву село отримало тому, що вода в тутешніх колодязях майже білого кольору — з вапном і солодкувата на смак. Австрійська влада ставилась до переселенців прихильно, їм дали землю за невелику плату та звільнили від панщини. Одна з перлин Білої Криниці, яка досі приваблює туристів, — старообрядницький Успенський собор. Його збудували в 1900 — 1908 роках за проєктом австрійського архітектора. У 1996 році в нашому селі проходив всесвітній старообрядницький собор. Але з часом воно стало занепадати: роботи не було, тому молодь виїжджала. Школу закрили, крамницю — теж”.
З перших днів великої війни Біла Криниця надає тимчасовий прихисток переселенцям. Також селяни активно допомагають фронту й сім’ям загиблих захисників. “Нині 11 наших родин чекають на повернення своїх рідних з передової, — додає Емілія Євсєєва. — У когось воюють сини, в інших — зяті, чоловіки. Молимось за них щодня”.
Ольга Сюрина родом із Шостки, що неподалік кордону Сумської області з Росією. Місто весь час потерпає від шквальних обстрілів. Півтора року тому жінка з сином та дочкою переїхали на Чернівеччину. У Білій Криниці місцевий священник запропонував їм безплатне житло.
“Це покинута хатина, — каже Ольга Сюрина. — Довгий час у ній ніхто не жив, тому потрібно було провести певні ремонтні роботи. Ми обшили стіни, бо на деяких були тріщини, поклеїли шпалери й стали обживатись. Єдина проблема — газу нема, тож, аби запалити грубу й нагріти води, потрібні дрова. Також немає підведеної води, ходимо до криниці. Але вдячні за цей прихисток. Місцеві допомагають нам консервацією, яйцями, горіхами та іншими продуктами. Низький їм уклін”.
Щоби заробити на життя, жінка допомагає місцевим по господарству. “Можу садити, полоти та копати картоплю, — зауважує. — Раніше працювала на сортуванні риби, але це теж сезонний підробіток. Крамниці нема, аптеки також, проте час до часу приїжджає медична сестра”.
До найближчого райцентру — Глибокої — приблизно 13 кілометрів. До Старого Вовчинця — сім, а до Багринівки — три кілометри. “Останнім часом із сусіднього села в Білу Криницю приїжджає автомагазин. Люди мають контакти підприємця, роблять замовлення, то він товар і до хвіртки довезе, — додає пані Емілія. — Двічі на тиждень з Чернівців привозять хліб. Якщо є переселенці, які б хотіли жити в Білій Криниці, будемо їм раді. Будиночки у нас старенькі, але можна довести їх до ладу й жити. Поруч ліси, ставки, краса неймовірна!”
До речі, Біла Криниця розташована безпосередньо біля кордону з Румунією. Раніше тут діяв пункт пропуску, але через вступ країни до ЄС його закрили. Та начебто невдовзі він знову має запрацювати. Місцеві сподіваються, що завдяки цьому село отримає “друге дихання” й знову розвиватиметься.
