Про багатодітну родину Семиногів з Київщини світ дізнався влітку: інтернет облетіло фото, як на їхньому городі у Великій Димерці поруч із вкопаним танком, який залишили окупанти, росте капуста. Згодом діти Семиногів почали розмальовувати деталі танка і продавати на аукціонах — гроші віддають на ЗСУ. Я завітала до сім’ї у гості.
...Подвір’я Семиногів — на виїзді з Великої Димерки, що недалеко від Броварів. За полями — траса на Чернігів. Саме звідти на початку березня минулого року й заїхали до селища ворожі танки. У селищі загинуло 80 мешканців. Росіяни вбивали людей, які ховалися від вибухів у льохах, інших розстрілювали на вулиці. Чимало осіб вважаються зниклими безвісти. Про ті події у селищі досі нагадують безліч спалених і зруйнованих будинків...
В оселю Семиногів потрапило три снаряди. Тепер замість хати — свіжозалитий фундамент. “А раніше тут стояв великий двоповерховий будинок, — каже 38-річна Юлія Семиног. — Згоріли також літня кухня, гараж, альтанка, машина...”
Під час воєнних дій сім’я ховалася у погребі на подвір’ї. Туди спустили нашвидкуруч збиті кількаповерхові ліжка, поставили буржуйку, застелили килими, згадує Юлія. Разом з Семиногами тут ховалися ще дві родини, всього — приблизно 15 людей. “Потім, коли ми виїхали з селища, в погребі жили орки, — згадує господиня. — У нас там були поливальна система, ящики, стелажі — вони все знищили”.
Семиноги до останнього не хотіли виїжджати, бо сподівалися, що війна скоро закінчиться. Але таки були змушені покинути рідний дім. Опинилися у селі Новороманівка Новоград-Волинського району. Там селищна рада виділила їм будиночок. Повернулися додому 8 квітня, після деокупації території.
“Приїхали додому, а тут згарище... На городі — танк, — вказує на нього рукою Юлія. — Я одразу пішла в селищну раду просити, щоб забрали його. Ходила два місяці, мені все обіцяли прибрати, але до роботи не доходило. Зрештою, вирішили танк засіяти”.
10 ТИСЯЧ ДОЛАРІВ НА ЗСУ
Семиноги мають трьох дітей — синів 15 та 8 років та 14-річну дочку. З Юлією йдемо до їхнього тимчасового прихистку — скромного будинку знайомих, які виїхали до Німеччини й запропонували Семиногам оселитися в їхньому домі. Жінка запрошує на кухню. Її дочка Іванна саме повернулася зі школи, їсть борщ. Дівчина має великі сірі очі й довге густе темне волосся. Його мама навіть хотіла доньці обрізати “під хлопчика”, щоб росіяни не впізнали в ній дівчину й не зробили шкоди...
Іванна з двома братами розмальовує деталі танка й продає їх на аукціоні. 90 відсотків виторгу витрачають на допомогу ЗСУ. “Тато допомагає нам знімати детальки, — каже дівчина. — Ми розмальовуємо спершу в кольори українського прапора, а потім щось зверху дописуємо або домальовуємо”. 
● Артем та Іванна. Фото авторки
8-річний Артем приносить у кухню роботи — розмальовані важкі пластини й гільзи від патронів. Діти продали схожі деталі на загальну суму 10 тисяч доларів! За них купили бронежилети та тепловізори. Найдорожчу роботу “віддали” за 1200 доларів — на жовтому фоні силует хлопчика, який тримає повітряну кульку в формі серця. Її намалював Артем. Роботи купували люди з Японії, Німеччини, США, Австралії, Нідерландів.
“ОКЕАН ЗАМІСТЬ РОСІЇ”
Юлія працює кондитеркою у місцевій пекарні. Чоловік — у лісництві. На фундамент нового будинку заробили влітку з продажу зелені, яку самі вирощують. Відшкодування за втрачене житло від держави ще не отримали. “У нас була комісія. Описали. З місцевого бюджету людям, у яких повністю зруйновані будинки, виплатили по 25 тисяч гривень. Оце і все”, — каже Юлія.
Допомогти родині у відбудові зголосився Національний художній музей. Наприкінці березня там проведуть аукціон. На ньому продаватимуть роботи Семиногів та сучасних українських художників. Юлія каже, що на новий будинок їм потрібно зібрати 4 мільйони гривень...
Юлія ставить на стіл чай з цукерками. Іванка бере одну й кривиться: “Чому на етикетці російською написано? — обурюється. І після паузи продовжує: — Ви знаєте, в мене є мрія — хочу, щоб Росія зникла назавжди. Щоб на її місці був океан прісної води. Але перед тим слід забрати звідти полонених українців. І тваринок — бо вони ні в чому не винні...” “Сподіваюся, найжахливіше ми вже пережили, — додає Юлія. — Дітям кажу: знищення будинку — це плата за найдорожче, що могли у нас забрати, життя. Ми щасливі, що живі, не падаємо духом і віримо в перемогу України”.
