Польський уряд безплатно надав Україні три сотні контейнерних будиночків — для проживання українських переселенців. Модульне містечко облаштували в одному з парків міста. Вже декілька днів тут вирує життя. Я завітала сюди, аби побачити, які тут умови, і дізнатися історії мешканців.
...Ззовні містечко дуже охайне — білі контейнерні будиночки стоять один біля одного, у дворах уже навіть цвітуть квіти. Повз мене пробігає маленький хлопчик, у руках міцно тримає книжку. Ромчикові — сім років. Він з мамою, бабусею та сестричкою змушені були залишити домівку в Харкові.
“Коли почалася війна, то мама спочатку нам не розповідала про це. А потім у сусідній будинок прилетіла ракета, тож ми все самі зрозуміли, — каже хлопчик. — Сестричка дуже злякалася, хоча вона старша від мене на рік. А я був сміливий, тримався.
Ми переїхали з Харкова у березні. Спочатку жили в тьоті — волонтерки Христі, а потім перебралися сюди. Мама каже, що нашого дому вже нема, але тато сказав, що коли все закінчиться, він збудує новий”.
Ромчик каже, що тут у нього ще немає друзів, а в Харкові було багато. “Тепер через тих росіянців ми не можемо гратися разом, гуляти, — сумно каже хлопчик. — Але я сподіваюся, що зможу всіх запросити на свій день народження восени”.
Знайомлюся з Володимиром Головатим, який займається розселенням та допомагає з вирішенням проблем мешканцям модульного містечка. Він каже: будинки повністю готові до проживання. У кожному — два двоярусні ліжка, шафа, стіл і стільці. Ковдри, подушки, постільну білизну переселенцям дає міськрада.
“Будиночків загалом 88. У понад 95% з них уже живуть переселенці. Ті будиночки, які ще вільні, теж уже чекають нових мешканців — вони от-от мають прибути до Львова з територій, де ведуться активні бойові дії, — розповідає пан Володимир. — Саме містечко ділиться на три сектори. У кожному з секторів є спільні туалети та душові, також спільний харчовий блок та медпункт. Кожен будиночок розрахований на чотири особи”.
У модульному містечку живуть зокрема батьки з дітьми, які приїхали з Маріуполя, Бучі, Ірпеня.
Будиночки зроблені з сендвіч-панелей. “Цей матеріал має тришарову структуру: два листи жорсткого матеріалу і шар утеплювача між ними. Тому приміщення — теплі та сухі”, — пояснює пан Володимир.
А кого заселили в ці будиночки? “Перевагу надавали дітям з батьками, людям з інвалідністю”, — пояснює пан Володимир.
Заходжу до харчового блоку. Тут — великі столи з лавками, є мікрохвильові печі, багато одноразового посуду. Світлана Самойленко готує чай собі і трьом онукам.
“Ми з Маріуполя, — каже жінка. — Вдалося втекти на другий тиждень війни. Спочатку мешкали у Львові в Центрі дитини, тепер нас заселили сюди. Тут нам якось спокійніше, є якась ілюзія особистого простору. Хоча в цілому — дуже важко... Діти навіть не хочуть виходити на вулицю, здригаються, коли чують гучні звуки. Їхня мама загинула ще до війни, тато воює. І дому нашого більше нема — його знищили окупанти... Ми живемо з дірами в душі”.
Місцеві мешканці кажуть: умови в містечку хороші, їжа смачна (раз у день волонтери організовують для них харчування), але, як каже пан Іван з Гостомеля, постійно здається, ніби ти затримався у гостях.
“Кожен з тутешніх мешканців понад усе на світі хоче, щоб Україна перемогла, і ми змогли повернутися додому”, — додає чоловік.
ДО РЕЧІ
У Львові планують відкрити ще два подібні модульні містечка, де буде тимчасово мешкати по 350 людей. Такі ж об’єкти з’являться у Києві.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як українські чоловіки шукають способи, аби втекти за кордон
