Тут немає крамниці, школи, пошти, медпункту, газу. Втім мешканці Дубовиці живуть як дружна родина й в усьому допомагають одні одним.
“У Дубовиці завжди проживало мало людей, до кількох десятків, — розповідає голова Вербської громади Каміла Котвінська. — Раніше тут працювала ферма, де розводили бичків, коней, овець, на полях вирощували різні культури. Ще магазин був. Утім з роками молодь виїхала у пошуках кращого життя. Залишилась одна родина із дітьми, а решта — пенсіонери. Наразі в Дубовиці мешкає 14 осіб, заселено лише чотири хати із 28. Попри все, люди там дуже дружні, підтримують одне одного. Кожен має господарство. Обов’язково коло дому є собака, бо все ж таки населений пункт малолюдний, доводиться дбати про безпеку”.
Фото з архіву Каміли Котвінської
59-річний Віталій Атаманюк мешкає в Дубовиці з дочкою та онуком. Його син Віталій боронить Україну. Чоловік каже, що рідне село дуже любить.
“Маю трактор, ним обробляю землю. Цього року зібрав гарний урожай вівса, кукурудзи, ячменю, гречки. Сам їжджу на ГАЗ-53, то часто односельцям хліб та інші продукти доставляю. А своїм УАЗом перевожу покійників на кладовище. Така у мене робота. Важка морально, але хтось мусить це робити. Грошей не беру з людей, лише щоб заправити машину. Треба одне одному допомагати, — зауважує Віталій Атаманюк. — Також у Дубовиці із 1984 року працює водонапірна башта, я доглядаю її, стежу, щоб була вода, якщо, не дай Боже, пожежа. Провів від неї додому воду, тож можна влітку напувати худобу. Газу нема, тому опалення на дровах. Шкода, що в нас так мало людей. Дуже хотілося б, аби село розвивалося. Тут гарно, поряд ліси, природа неймовірна”.
До траси Київ — Чоп із Дубовиці їхати вісім кілометрів, до центральної садиби, де можна купити продукти в магазині, — десять, а до Рівного, обласного центру, — 80 кілометрів. Стільки ж і до Луцька. Місцеві запевняють: дорога в хорошому стані, взимку її справно розчищають від снігу.
“У Дубовиці раніше не було шкільного автобуса, то до шкіл та садочків люди добирались пішки. Але тепер він є. Також до початку села під’їжджає маршрутка, — додає Каміла Котвінська. — Село відкрите для переселенців, хати пусті є, потрібно лиш довести їх до ладу. Тому будемо раді, якщо люди, які через війну втратили рідний дім, оселяться у нас”.
