З виробництвом сільськогосподарських товарів ситуація ще критичніша, зазначають у Профспілці працівників агропромислового комплексу, — у структурі витрат цієї продукції заробітна плата становить лише 7%. Незважаючи на таку різницю, ціни у нас фактично зрівнялися з європейськими, а за деякими позиціями навіть вищі.
— Це так званий український економічний парадокс: ціни в нас давно на рівні європейських, а зарплати — на рівні африканських, — каже експерт із соціальних питань Андрій Павловський. — Причому, згідно з даними Євростату, декілька африканських країн уже випереджає нас за рівнем середньої заробітної плати. За підрахунками Національної академії наук, частка зарплатні у собівартості товарів в Україні становить 7 — 9%, тоді як у країнах ЄС — 30 — 45%. Щоправда, ці цифри стосуються великої промисловості — металургії, машинобудування, хімічної галузі тощо.
— Чому так склалось?
● А. Павловський:
— Від початку Незалежності наша владна еліта, на жаль, взяла курс на дешеву робочу силу і на сировинну модель економіки. Нам постійно казали, мовляв, дешева робоча сила — це велика перевага, бо до нас прийде інвестор. Серйозний інвестор так і не прийшов, а заробітна плата в Україні фактично найнижча у Європі. Зауважу, що сировинна модель економіки не передбачає високих технологій і глибокої переробки продукції. А тут, власне, є пряма залежність: що складніша продукція, то більша додана вартість кінцевого товару. Більша додана вартість — більше прибутку ви отримуєте. З того прибутку можете більше виділяти на фонд заробітної плати. Оскільки ми експортуємо переважно неперероблене зерно, необроблений метал, напівфабрикати хімічної промисловості, то й маємо таку ситуацію.
До речі, є такий приклад, його часто наводять студентам-першокурсникам на лекціях з економіки: долар, вкладений у видобуток нафти, дає долар прибутку, а долар, вкладений в аерокосмічну галузь, дає 5 доларів прибутку. Наші можновладці вочевидь не хотіли мати мороку з тим, щоб організовувати серйозне виробництво, використовувати нові технології, залучати кваліфікованих інженерів. Такий ланцюжок їм здається занадто довгим для отримання прибутку. Простіше щось викопати із землі, повантажити у вагони і відправити за кордон. Чи зібрати зерно й експортувати. А потім це зерно повертається в Україну у вигляді італійських макаронів.
Та навіть за такого низького рівня переробки промисловості, за високої енергота металоємності власники підприємств примудряються отримувати надприбутки, зокрема й тому, що штучно занижують рівень зарплати працівників.
— Частка оплати праці в собівартості продукції суттєво відрізняється на підприємствах різних галузей і навіть між підприємствами однієї галузі, — додає кандидат економічних наук Олександр Хмелевський. — Багато залежить від працемісткості продукції, кількості працівників, потрібних для виробництва певних видів продукції чи надання певних послуг. Зокрема, в Україні частка оплати праці у собівартості виробництва хліба становить близько 30%. Тоді як у сільському господарстві — близько 7%.
Цікаво, що у 1990 році частка оплати праці у собівартості сільськогосподарської продукції становила 33,6%, після чого знижувалася, досягши у 2014 році 7,2 %. Це можна пояснити зміною спеціалізації сільського господарства. Нині там домінують агрохолдинги, які спеціалізуються на вирощуванні зернових та олійних культур, виробництво яких переважно механізоване і потребує обмеженої кількості працівників.
На підприємствах переробних галузей частка оплати праці в собівартості продукції значно вища, ніж на підприємствах видобувних галузей чи сільському господарстві. Загалом — що вищий рівень переробки продукції, то вищою буде частка оплати праці. І перехід економіки України від аграрно-сировинної моделі до сучасної високотехнологічної індустрії дасть змогу істотно збільшити ВВП країни, створити нові робочі місця, підвищити зарплати.
— А яка ваша думка?
— В Україні людська праця справді удвічі-втричі дешевша, ніж у ЄС, — зазначає співзасновник Інституту державної ефективності Олександр Бондаренко. — Водночас європейські виробничі компанії випереджають українські у своїй конкурентоспроможності, технологіях, ефективності бізнес-процесів та промислових масштабах.
Умовно кажучи, європейська компанія купує щомісяця на 1 мільйон євро певного виду сировини за меншу ціну, а українська — на 100 тисяч євро на місяць — за більшу. Це так званий ефект масштабу, який впливає на ціни. Крім того, наші підприємства не такі технологічні. Якщо порівняти, скажімо, кількість вироблених йогуртів на кіловат-годину витраченої на цей процес електроенергії, то європейські компанії й тут випереджають українські. Бо їхні власники думають на 10 — 15 років уперед і не бояться інвестувати у новітні технології. Вони оновлюють виробництво як мінімум кожні 5 — 7 років. Українські ж підприємці не завжди хочуть ризикувати.
Якщо ж говорити про агрофуд, то європейські країни дуже часто отримують безповоротні гранти та субсидії від Єврокомісії. За ці кошти вони оновлюють свої підприємства, ті стають технологічними і суперпродуктивними, як наслідок, виробники можуть знижувати ціни. В Україні таких субсидій немає.
