“Пообіцяй, що подбаєш про мого сина!” — про це незадовго до смерті хвора на рак Аня попросила добру знайому Альбіну Котович. Михайликові на той момент було 12, і мати знала, що залишає його круглим сиротою. Пані Альбіна наважилась стати опікункою хлопчика. Але стикнулась з перешкодою — адже вона ВІЛ-інфікована.
“Ми не були подругами з мамою Михайлика, радше давніми знайомими, — розповідає Альбіна Котович, одеситка. — Вона була відвідувачкою громадської організації, яку я очолюю. Михайлик часто приходив до нас разом із нею, фактично ріс на моїх очах”. Після похорону мами Михайлика пані Альбіна звернулася із заявою до служби в справах дітей про оформлення опікунства.
“Це був не емоційний порив, а свідоме рішення, адже я знала, що маю вдосталь і душевних, і фізичних сил подбати про дитину, — каже вона. — У нас із Михайликом були теплі, дружні стосунки. Я підходила за всіма параметрами для опікунства, крім одного: не могла надати довідку про те, що я не ВІЛ-інфікована, бо вже багато років маю цей статус.
Я знала, що ще у 2008 році МОЗУ визначило перелік хвороб, з якими про опікунство можна забути. Це туберкульоз, онкологічні патології четвертої стадії, шизофренія, хвороба Альцгеймера тощо. І серед них, зокрема, ВІЛ — не залежно від того, як вплинула на здоров’я інфекція, чи пройшов інфікований сучасне лікування, яке дає можливість провадити активне життя.
Для мене такий дискримінаційний пункт у законі став шоком. Я вирішила, що не миритимуся з цим. Разом із юристами звернулася до суду. І через рік суд визнав, що пункт наказу МОЗ, який забороняє ВІЛ-позитивним українцям усиновлювати дітей, — суперечить Конвенції ООН про права людей з інвалідністю, і скасував його. А тепер МОЗУ зареєструвало новий наказ”.
Суд визнав, що пункт наказу МОЗ, який забороняє ВІЛ-позитивним українцям усиновлювати дітей, суперечить Конвенції ООН про права людей з інвалідністю.
— Тож ви отримали право на опіку?
— Так, але скористатися ним не змогла. Поки тривала вся ця бюрократична тяганина, Михайлик жив у притулку, а потім його забрала прийомна родина.
— Ви бачитеся?
— Поки Михайлик жив у притулку, ми бачилися. А тепер ні. Його прийомна мама це не схвалює. Хоча це порядна родина, я знаю, що хлопчикові там комфортно. І хоч я не стала опікункою Михайлика, знаю, що мої зусилля не були марними, адже тепер більше дітей мають шанс отримати нову сім’ю!
— Ми майже рік воювали тільки за те, щоб позов Альбіни Котович був заслуханий у суді, — каже Віталій Матвєєв, один з адвокатів, який вів справу. — Слухання раз за разом відкладалося: то через хворобу судді, то з іншої причини. Припускаю, що був вплив і політичних чинників. А йшлося ж про те, щоб забрати з акта відверто дискримінаційний пункт, який суперечить і Конституції України, і міжнародним правовим угодам. Ми зверталися і до Ради суддів зі скаргою на затягування справи. Зрештою позов розглянули. Та вже навіть після того, як судове рішення набуло законної сили, ще впродовж майже року чиновники відмовляли людям з ВІЛ-статусом в усиновленні, посилаючись на те, що формально (!) нового, зі змінами, наказу МОЗУ в Мін’юсті ще не зареєстровано. Мін’юст готував проект рішення, виставляв його на громадське обговорення (що теж є формальністю). Та нарешті він є: це наказ МОЗУ №1898.
— Iсторія Альбіни Котович — мабуть, не єдиний випадок дискримінації, з якими стикаються ВIЛ-інфіковані люди в Україні?
— До громадської організації “Прожектор”, де я очолюю проект “Клініка прав людини”, нерідко звертаються громадяни, яким було відмовлено у праві на роботу через їхній ВІЛ-статус. Одне з останніх звернень — від працівниці масажного кабінету в лікарні, де головний лікар поставив умову: або вона принесе довідку про відсутність ВІЛ-інфекції, або буде звільнена. Хоча робота масажиста не пов’язана з маніпуляціями з кров’ю та не несе жодних ризиків для пацієнтів.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як жінка домоглася компенсації за неефективне розслідування справи про вбивство сина
