Жінки відвідують бійців у медзакладах, допомагають їм із відновленням документів. А ще — пригощають домашньою їжею та організовують для захисників дозвілля.
“Спершу ми приносили хлопцям у лікарню смаколики, — розповідає 44-річна Ольга Караванська. — Пішли разом першого січня у лікарню, щоб провідати й пригостити наших захисників новорічними стравами. Далі створили групу в одному з месенджерів із жартівливою назвою “Лікарняна банда” й почали між собою комунікувати. Поступово бралися за проблеми поранених захисників, які потрібно швидко вирішувати”.
Чоловік Ольги Караванської — Сергій — захищає Україну на Харківщині. На війну пішов добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення. Ольга зізнається, що також планувала йти воювати, але її зупинили три доньки. Тоді зайнялася волонтерством. Спочатку жінка збирала аптечки та військове спорядження для чоловіка та його побратимів. Згодом стала допомагати пораненим бійцям.
“Наші дівчата регулярно відвідують хворих, — розповідає Ольга. — Дізнаються про їхні проблеми, питають, яка допомога потрібна. Я працюю на двох роботах, не завжди встигаю у лікарню. Але можу автівкою перевезти речі чи поранених хлопців. Якщо необхідна велика кількість ліків чи якийсь ексклюзивний препарат, то даю запити друзям за кордоном і вони шукають їх. Ми так організувалися у команді, що кожен справно й без нагадувань виконує свою роль. Тож вдається закривати багато потреб”.
42-річна Надія Левицька волонтерить з 2014 року. Спершу допомагала на волонтерському складі, згодом їздила у Львів на вихідні провідувати бійців у військовому шпиталі. Під час повномасштабної війни жінка почала опікуватися пораненими бійцями, які лікуються і в Тернополі.
“Ми допомагаємо нашим захисникам з різними юридичними питаннями, — розповідає Надія. — До прикладу, підказуємо, як отримати той чи інший документ від командування. Якщо потрібно, з’ясовуємо, яка можлива подальша реабілітація, у які медзаклади воїн може поїхати. Також турбуємося про дообстеження, якщо у військового є супутні хвороби. Після виписки ми супроводжуємо бійців на залізничний вокзал чи автовокзал. Якщо людина у візку чи на милицях, їй важко навіть сісти у потяг. Домовляємося з керівництвом вокзалу, щоб продовжили зупинку або допомогли при посадці. Нам важливо, щоб наші захисники відчували, що вони не самі”.
Волонтерки відвідують хворих не лише у Тернополі, а й у райцентрах.
“Інколи потрібне взуття, спортивний костюм для пораненого чи шорти, — каже Надія. — То ми це купуємо за кошти нашого фонду. Збираємо пожертви й звітуємо про них серед учасників нашої спільноти. Також проводимо аукціони у соцмережах, де продаємо різні хендмейд вироби — ляльки-мотанки, ангелики, картини”.
Ольга зізнається, що часом дуже непросто знайти підхід до пораненого.
“Важливо відчувати бесіду й не лізти в душу, чекати, коли людина почне довіряти й захоче відкритися”, — каже Надія. А ще вона підтримує з військовими зв’язок і після їх виписки. Цінує, коли вони розповідають про важливі події в їхньому житті.
“Я так радію, коли вони пишуть і кажуть: “Я вже крокую без милиць”, або “У мене донька вийшла заміж”, чи “Тепер у мене чудовий протез”, — каже Надія. — У нас на лікуванні був боєць з Дніпропетровщини, який втратив ногу. У Тернополі він познайомився з дівчиною. Вони одружилися. Після реабілітації воїна планують жити в Тернополі, йому дуже подобається наше місто”.
Дівчата-волонтерки турбуються і про дозвілля поранених військових.
“Якщо пацієнт почувається краще, його стан стабілізований, вже можемо піти разом на піцу чи прогулятися містом, — розповідає Надія. — А ще дівчата з воїнами грають у шашки, шахмати, розмальовують магніти. До речі, є в нас місцевий художник Руслан Давлетов, який з пацієнтами малює картини. Один з бійців після цих уроків продовжив займатися живописом, відкрив у собі такий талант. І вдається йому це дуже гарно”.
