Україна не перша держава у світі, яка після Другої світової війни постраждала від воєнних злочинів. Через подібне вже проходили Сербія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Косово, Грузія, Уганда, Конго, Колумбія та інші. І всі ці країни пройшли чи досі проходять шлях у спробах притягнути до відповідальності воєнних злочинців.
“Фундація DEJURE” проаналізувала труднощі та успіхи цих країн, аби знайти оптимальну модель судочинства для України. Їхній аналіз доводить, що покарати воєнних злочинців можна, але це — далеко не легке завдання.
— З якими саме воєнними злочинами стикнулися країни, чий досвід ви аналізували?
— Багато держав стикнулися зі злочинами, подібними дотих, що чинить сьогодні в Україні Росія, — розповідає Володимир Гришко, один із авторів дослідження і юрист ГО “Фундація DEJURE”. — Наприклад, у югославських війнах були факти жорстокого поводження з військовополоненими, вбивств мирного населення і сексуального насильства. Подібні злочини зафіксовані й у Африці. Відмінність була лише у формах, способах та масштабах.
— Що допомагало цим країнам ефективно притягати до відповідальності воєнних злочинців?
— Внесення змін до профільного законодавства, введення спеціалізації суддів або ж створення окремих судових палат чи органів із розгляду воєнних злочинів, співпраця з міжнародними організаціями та іноземними державними органами.
Наприклад, Хорватія показала хороші результати роботи судової системи. З 1991-го по 2005 рік прокуратура повідомила про підозру у скоєнні воєнних злочинів 4774 особам. 1675-м пред’явили обвинувачення, 778-х засудили, а 245-х виправдали. Таких результатів країна змогла досягти тому, що привела законодавство власної країни у відповідність до міжнародних стандартів та, зокрема, ратифікувала Римський статут, за яким діє Міжнародний кримінальний суд.
Наступним кроком, який підвищував ефективність судової системи Хорватії, було проведення тренінгів для представників суддівської системи з міжнародного права. Це важливо, бо до війни вони не стикалися з воєнними злочинами і не знають їх складу або компонентів.
Одним зі складових “рецепту успіху” є вироблення механізму захисту свідків. Наприклад, Боснія та Герцеговина у 2008 році в Національній стратегії розгляду воєнних злочинів серед іншого прописала, як захищатиме та підтримуватиме потерпілих і свідків. Це важлива річ у контексті міжнародних злочинів, бо бували випадки, що через відмову свідків надавати інформацію затримувався розгляд справ.
— Яких помилок припустилися держави в досягненні своєї мети — покарати винних у воєнних злочинах?
— Наприклад, Грузія передала розгляди воєнних злочинів Міжнародному кримінальному суду. Це дещо помилковий підхід, бо той має обмежені потужності — займається нечисленними тяжкими злочинами. Більшість правопорушень має розглядати постраждала країна на національному рівні.
Сербія не виробила документів, які б чітко регулювали механізм притягнення до відповідальності за воєнні злочини та покарання винних. Плутанина в судових органах загальмувала процес. Ситуація покращилась, коли у 2016 році держава все ж затвердила відповідну стратегію.
— Що з досвіду цих країн може перейняти Україна?
— Варто покращити законодавство щодо воєнних злочинів, бо наразі в нас лише одна невеличка стаття у КК України. Якби був, принаймні, їх конкретний перелік, як-от у Римському статуті, це допомогло б суддям і прокурорам мати ширший спектр дій щодо санкцій.
Також корисною буде співпраця з громадськими або міжнародними організаціями щодо підвищення кваліфікації суддів у питаннях міжнародного гуманітарного й кримінального права.
— Чи може Україна створити для цього окремий суд?
— Навряд чи. Це вимагатиме значних ресурсів. На початку вирішенням проблеми може стати введення спеціалізації суддів суто на воєнних злочинах. Окрім того, Україні обов’язково треба співпрацювати із зарубіжними партнерами та іншими державами для створення груп розслідувачів. У майбутньому це дозволить видавати ордери на арешт через Інтерпол чи Міжнародний кримінальний суд і тиснути на російських військових, притягати їх до відповідальності.
