Між багатоповерхівками одного з районів Львова розмістилось модульне містечко. У восьми двоповерхових будинках на кожному поверсі облаштовано по 22 кімнати, де можуть проживати 1400 осіб. Сьогодні тут мешкає понад 750 вимушених переселенців, третина з них — діти.
“У попередніх трьох містечках (їх наразі законсервували. — Авт.), аби потрапити на кухню, в душ чи туалет, потрібно було вийти з кімнати й пройти через двір. А тут усе необхідне всередині”, — пояснює адміністратор Віктор Габітов.
Зараз у модульному містечку — час обіду. Біля кухні вишикувалась черга мешканців з контейнерами для їжі. Поки чергові готуються до видачі страв, знайомлюся з місцевими мешканцями.
“Ми з дружиною — з Авдіївки Донецької області, — розповідає 71-річний пан Віктор. — Я працював на місцевому коксохімзаводі, він був найбільшим у Європі. Тепер його немає, все розбомбили”.
До черги підходить його дружина — 70-річна пані Олександра. “Ми жили в чотирикімнатній квартирі, але будинок наш теж розбомбили, — зітхає жінка. — Нам немає куди повертатись”.
Пані Олександра каже, що в цьому містечку комфортніше, ніж у попередньому — там було сиро, та й не дуже зручно було йти через двір на кухню чи в санвузол.
Син подружжя живе у Миколаєві, а от невістка разом з двома внуками-підлітками виїхала до Молдови. “Діти тремтіли від звуків вибухів. Добре, що тепер у безпеці, — каже пані Олександра. — Там внучка продовжила займатись тенісом, а внук захопився шахами”.
● Обід. В меню — суп, каша, котлети і квашена капуста. Фото авторки
Тим часом на кухні оголошують сьогоднішнє меню: суп, каша з котлетами й квашена капуста. “Нам привозять готовий обід, а от сніданок та вечерю готуємо самі з власних продуктів”, — пояснює 44-річна пані Світлана, накладаючи їжу в контейнери. На початку квітня жінка з 15-річною донькою, 70-річною мамою та сім’єю сестри виїхали з Лисичанська Луганської області — під обстрілами... “А мій чоловік — військовий”, — додає пані Світлана й відвертається, аби витерти сльози...
До розмови долучається 39-річна Тамара. “Ми з чоловіком — з Ізюму (Харківщина). Ввечері 10 березня у нашу багатоповерхівку влучив снаряд, ми вибігали з палаючого будинку, — пригадує жінка. — Всю ніч ховались від обстрілів у підвалі, а зранку, коли трохи стихло, побігли до мами”. Зрештою, їх разом з іншими містянами під кулями вивезли українські військові. До вересня їхнє місто було в окупації, але навіть після звільнення сім’я залишається у Львові, бо житла більше немає...
...Я піднімаюсь на другий поверх одного з будинків, з ігрової кімнати долинає дитячий сміх, навпроти — простора кухня, тут у мікрохвильовці одна з мешканок розігріває піцу. “Я маю чотири доньки та шість онуків”, — ділиться 64-річна пані Галина з міста Токмак Запорізької області. Після двох місяців в окупації майже всім її рідним вдалось виїхати з міста. Приїхали до Львова з однією валізою...
“Але одна дочка з зятем і трьома внуками залишились там”, — зітхає. Жінка знає, що тепер відбувається у рідному Токмаку — порожні квартири займають росіяни, в місті багато колаборантів. “А недавно русня видала закон, що забиратимуть усіх чоловіків воювати проти нас”, — каже пані Галина.
Вона дивується, що чимало знайомих наважились віддати дітей на навчання до школи, отримавши одноразову виплату від ворога по 10 тисяч рублів. “Батьки приводять дітей до школи, де стоять російські військові з автоматами, — каже. — Дорослим заходити заборонено, учням не можна мати мобільні...”
Пані Галина несе підігріту піцу в кімнату, в якій живе разом з донькою й двома внуками. “Тісненько, але в теплі й безпеці”, — усміхається жінка.
Тим часом 40-річна Люба завантажує до пральних машин одяг, який принесли сусіди по поверху. Вона сьогодні чергова.
“Я з Мирнограда Донецької області, — ділиться жінка, засипаючи в машинку порошок. — Торік навесні мер міста закликав евакуюватись, бо лінія фронту була вже близько”. Тож, не чекаючи на погіршення ситуації, Люба разом з мамою, двома донечками (7 і 17 років) та котом Пушком приїхали до Львова.
● “Пушок — також переселенець”, — каже Люба з Мирнограда. Фото авторки
Старший брат пані Люби підписав контракт із ЗСУ влітку 2021 року, минулої осені в бою під Бахмутом зазнав осколкового поранення у легеню, після двох операцій та лікування його комісували. Натомість у військо пішов молодший брат, тепер на захист країни стане й чоловік Люби — він нещодавно отримав повістку. Жінка каже, що тримається, хоч в очах я помічаю страх за рідних. “Ми маємо перемогти, в нас немає іншого шляху”, — насамкінець каже пані Люба.
...На одній з лавок сидить пенсіонер — це 73-річний Анатолій Володимирович з Лисичанська. Раніше працював наладчиком шахтних підйомних установок. “У мій будинок влучив здоровенний снаряд, застряг у стіні, але не вибухнув, — ділиться пенсіонер. — Хата досі ціла, я в інтернеті бачив. А от усі сусідні багатоповерхівки росіяни зруйнували...”
Пан Анатолій із друж иною приїха ли до Львова в середині квітня, спершу отримали прихисток у приміщенні школи, потім — в одному з модульних містечок. “Там треба було йти 25 метрів до туалету через двір. А мені після інсульту важко ходити, тож тут значно комфортніше”, — ділиться.
У Лисичанську залишилась його сестра й 93-річна мати, яка пересувається в інвалідному візку, тож не було змоги її транспортувати. Донька із зятем після початку великої війни перебрались до Івано-Франківська, де волонтерили їхні двоє синів. А от невістка з внуками виїхала до Польщі... “Порозкидала нас війна по світу”, — зітхає чоловік. На прощання запрошує приходити ще — посидіти на свіжому повітрі й душевно поговорити...
