..."Солдат Баширов Тахір Тахірович". Бам! "Старший солдат Гаїцький Олександр Володимирович". Бам! Низький чоловічий голос зачитує імена полеглих бійців. Рука у військовій формі тягне за мотузку дзвона. Било вдаряє об устю. Одне ім'я — один удар. Звук болю. Звук пошани і пам'яті.
Відтоді як у Києві на території Міністерства оборони України відкрили Залу пам'яті захисників України, минуло понад три місяці. Втім чимало перехожих, у яких я запитувала про меморіал з поминальним дзвоном, коли йшла туди, дивувалися: "Дзвоном? Яким дзвоном?"
На стінах Зали пам'яті, облаштованій тут, розміщено 2553 таблички з прізвищами військовослужбовців Збройних сил України, які загинули у 1992 — 2018 роках. Їхні імена вписано у Книгу пам'яті. Біля Зали облаштовано церемоніальний майданчик зі стелою, де вмонтовано осколки снарядів.
Поминальний ритуал тут здійснюють щодня, відколи 14 жовтня 2018 року, у День захисників України, вдарив перший Дзвін пам'яті.
...На годиннику 8.45. По всьому периметру Зали вишикувалась почесна варта. У центрі на п’єдесталі — Книга пам'яті. Збоку — червона троянда. У Книгу вписано всіх, хто загинув у миротворчих місіях у колишній Югославії, Ірані, Іраку, Ліберії, Конго. А також — під час АТО та ОСС на Сході України.
"Книга побудована за принципом календаря. У ній 366 сторінок і 2553 імені. Один розворот відповідає одному дню в році, — розповідає 24-річний Дмитро Антіш, військовослужбовець, який чергує тут щодня від 8 до 18 години. — Щоранку під час урочистого ритуалу розгортають нову сторінку з іменами тих, хто загинув цього дня. Є у Книзі, зокрема, дні найбільших втрат. Наприклад, 5 березня 2014 року, коли в останні хвилини перед перемир’ям загинуло 42 бійці. 29 серпня 2014 року, коли під Ілловайськом ми втратили 142 солдатів. І 20 січня 2015 року — день завершення боїв за Донецький аеропорт, коли впало 50 воїнів..."
Із 366 днів у Книзі є лише 32, коли українське військо не зазнало втрат. Тоді Дзвін пам'яті мовчить.
8.50. Лунає "Пливе кача"... Спочатку в Залі пам’яті стриманий чоловічий голос розповідає про меморіал і Книгу пам’яті. Тоді під звук сурми виходить почесна варта. Декілька секунд тиші. Троє вартових підходять до Книги пам'яті. Командир почесної варти перегортає потрібну сторінку.
Присутні виходять на зовнішній майданчик до Дзвону пам'яті з викарбуваним офіційним вітанням Збройних сил — "Слава Україні! Героям Слава!" Один із військовослужбовців почесної варти стає обличчям до стели. Диктор оголошує імена загиблих.
"Солдат Голота Володимир Михайлович, старший солдат Жадан Олексій Валентинович, солдат Лопацький Федір Миколайович..."
Після завершення ритуалу люди покладають до Дзвона квіти.
"Ми приїхали з Мелітополя, — розповідає 39-річна Тетяна Гаценко. — Кожен звук цього Дзвона пронизує душу! Навіть зараз здається, наче він досі звучить... Покладемо квіти і підемо до російського посольства. Ми з подругою взяли зі собою синьо-жовті паперові кораблики з іменами українських політв’язнів. Їх зробили діти з інтернату. Хочемо розкласти біля посольства. Нагадати, що ми пам’ятаємо, через кого в Україні досі триває війна!"
Біля стіни з іменами загиблих майже непорушно стоять дві жінки, хоча церемонія вже давно закінчилась. Старша витирає зморшкуватою рукою сльози, молодша обіймає її за плечі.
"Якою він був доброю дитиною, — промовляє заплакана мати загиблого Руслана Пономаренка. — Вони з донькою, ось, Людмилою, майже ніколи не сварилися. Такі добрі діти, дружні. Казав мені синочок, що йде воювати, щоб його дитині не було соромно за батька. Відмовити було неможливо. 28 січня 2015 року, як грім з ясного неба, звістка... Загинув мій рідненький біля Дебальцевого".
Військовослужбовці, які чергують тут щодня, кажуть, що перехожі заходять не часто.
Після завершення ритуалу вирішую запитати в людей на вулиці, чи чули вони сьогодні Дзвін пам'яті?
"Ні. Не знаю, що це".
"Не чула".
"Аааа, ви про це. Якось треба буде зайти..."
"Я тут працюю недалеко, то час від часу чую. Але сам ще не
заходив, часу не було..."
