Ірина Михайлівна живе у Львові сама — категорично відмовляється переїжджати до доньок, хоча ті й просять, натякаючи на поважний вік.
“Відчуваю себе немолодою лише останні півроку”, — каже жінка.
“Енергії моєї бабусі позаздрить будь-яка молода людина, — каже "Експресу" онук Святослав Літинський. — Вона не засиджується вдома, постійно бігає на зустрічі, за кордон їздить. Пригадую, торік бабці треба було поновити закордонний паспорт, то вона нікому не сказала — сама пішла у відповідну установу та оформила документ. Буває, її можна побачити за роботою з газонокосаркою. Кохається у квітах — до речі, на свято нам категорично заборонила приносити букети з живих квітів. Подарунків теж ніколи не замовляє. Та ми вирішили подарувати бабуні квиток в оперний театр, аби подивилась виставу та отримала позитивні емоції”.
В Ірини Шуль — двоє доньок, четверо внуків та шестеро правнуків.
Народилась пані Ірина у селі Вовче, що в передмісті Перемишля. Спершу навчалась в українській гімназії імені Маркіяна Шашкевича, згодом — в Академії закордонної торгівлі у Львові. У 1942 — 1944 роках вона співпрацювала із ОУН-УПА, займалась поширенням бофонів. За цей зв’язок у січні 1944-го потрапила до концтабору Равенсбрюк, згодом до його філії Флосенбург.
“Бабця втекла додому з поїзда, який їхав з концтабору, але операція “Вісла” позбавила її домівки — родину насильно вивезли до Львова, жити довелось у будинку з вікнами без скла, — додає онук. — У цей час вона зустріла хлопця, який колись давав їй бофони — Івана Швака (Шуля). Згодом пара побралась — разом прожили 64 роки!
Бабуся запевняє, що немає ніякого секрету довголіття. Але я знаю, він — у русі. Бо ж бабця ніколи не могла на місці всидіти, все бралась до роботи, та й спорт завжди любила, і досі старається робити руханку”.
Читайте також про те, чому історики не знають, де перебувають рештки майже всіх українських гетьманів
