Про “державу у смартфоні” Володимир Зеленський і його команда активно говорили ще під час президентської кампанії. Побороти бюрократію, замовляти документи декількома кліками — усе це звучить, звісно, доволі привабливо. Утім...
Утім як саме Президент планує діджиталізувати населені пункти, де, аби подзвонити з мобільника, треба вилізти на стілець у лівому кутку кухні? Інакше не ловить мережа.
Як долучити до оцифрування людей, котрі ненавидять бюрократію, але користуватися смартфонами не вміють? Відповіді на ці запитання Україна ще не отримала. Тим часом ми вирушили у декілька населених пунктів, аби зрозуміти, як до ідеї Зеленського ставляться люди.
ЯК ДЗВОНИТИ НА ВАЙБЕР? НЕПРОСТО!
...Невеличке село Кобаки на Прикарпатті. На подвір’ї порається Марія та Микола Яремії. Питаємо, чи знають, що таке діджиталізація. “Що-що?” — “Інформатизація, оцифровування, переведення державних послуг в електронний формат”, — пояснюємо. “Може, Марічка на тому більше розуміється, — каже пан Микола. — Я в свої 69 не дуже вірю цій техніці. Споконвіку були ручка і папір. Що той інтернет? Світла не стане — і все зникне”.
А пані Марія — активна користувачка Facebook, часто “сидить” там, заходячи зі смартфона. “Якби були якісь курси комп’ютерні, я обов’язково пішла б. Діджиталізація чи як ви там казали — це добре. Це прогрес”, — роздумує 68-річна жінка.
Її сусідка Леся Думенчук купила смартфон лише рік тому. Ідея “держави у смартфоні” їй подобається, але зазначає — не всі жителі їхнього села готові до таких змін. Жінка запрошує до хати — на чай із сирниками. Тут знайомимося із Ольгою Москалюк, їй 74. Вже декілька років жінка незряча. Зауважує: запроваджуючи новації, президентові та його команді варто подбати і про людей із вадами зору.
74-річна Ольга каже, що діджиталізацію варто підлаштовувати зокрема під людей із вадами зору.
Йдемо далі. Зустрічаємо пана Василя Дупея. Йому 58, смартфона не має. “Не дуже я вмію користуватись цими модними телефонами, комп’ютерами, але онуки допомагають. З ними я знаю все, а тільки вони поїдуть — ніби дірка в пам’яті. От нещодавно діти їздили на відпочинок і показали нам, як то дзвонити на вайбер. Непросто!” — підсумовує.
“У МЕНЕ ТЕЛЕФОН КНОПКОВИЙ”
...Хутір Підмогилка, що в Городоцькому районі на Львівщині. Тут зо два десятки жителів. Виходимо з маршрутки на розвилці польової дороги. Декілька кілометрів — от і крайня хата хутора. “Шарик, тихо!” — заспокоює 44-річний Максим Опанчук собаку. Питаємо, чи має смартфон. “У мене телефон кнопковий, я інтернетом не користуюсь”, — каже. І додає: діджиталізація потрібна, якщо допоможе економити час: довідки замовляти телефоном чи через інтернет, а не їздити до установ.
Син Олег упевнений: татові вже час ознайомитися з інтернетом: минулої зими у школі запровадили онлайн-журнали успішності. “Батьки, що сидять у соцмережах, ці щоденники переглядають, — каже Олег Опанчук. — А в нас інтернетом користуємось лише ми з сестрою. Мама з татом і бабця не хочуть у цьому розбиратись. Ото й не перевіряють журналу!”
Ірина Гасюк, 73-літня бабуся Опанчуків, живе на хуторі пів століття. Вже й не пам’ятає, коли виходила за межі Підмогилки. Пенсію приносять поштарі, які тут бувають раз на місяць. Мобільника не має.
“Та якби можна було по телефону голосувати — я за. Знаєте, чого я цього разу за президента не голосувала? Бо ж у село треба було йти, а в мене ноги болять”, — пояснює.
Йдемо хутором далі. Біля дороги — двоє коней. 56-річний Володимир Мурський, їхній господар, закурює: “Інтернету мені не треба, то хіба син тим може користуватись, — каже пан Володимир. — Якщо там якісь податки платити чи довідки брати — сіли в машину та з’їздили в Долиняни на пошту. То п’ять хвилин, і звичніше. Через інтернет того б не вчився робити”.
У полі працюють четверо селян. “Користуюсь інтернетом, люблю там щось переглянути чи почитати, — каже 31-річний Андрій Боднар, спираючись на граблі. — Але залагоджувати через інтернет щось із держустановами — мені такого не треба. Бо мережа раз є, раз немає. Ліпше не морочити собі голову і поїхати по ту довідку самостійно”.
“ТО ЇХНІ ПРОБЛЕМИ!”
...До Жовтанців від Львова їхати пів години. У селі — понад 3000 жителів. На вигляд — доволі прогресивне село. На сходинці сільради сидить чоловік, обговорює із приятелем пенсію.
Пояснюємо їм, що таке діджиталізація. “Не дуже то подобається. Смартфона купувати не думаю, мені того не треба, — каже за себе і товариша Володимир Квасниця. — То, що все має скоро оцифруватись, — їхні проблеми. Я навіть картки в банку не маю, пенсію на пошті забираю. До лікарні сам ходжу. Мені краще, як було: папір — і все!”
До магазину прямує жінка з хлопчиком. “Я до цього ставлюся дуже позитивно! — відповідає Світлана Боженко на запитання про діджиталізацію. — От уже уявляю: не треба стояти в тих страшенних чергах! Думаю, це тільки старші протестують, бо їм незвично”. Жінка каже, що вже давно має смартфон, добре вміє ним користуватись і готова допомагати в навчанні іншим. “До того ж у нас тут 4G”, — з гордістю каже жінка.
Її односельчанка Марія Сапрука зітхає: “Я на тому не дуже розуміюсь. Хотіла б на курси піти. У мене трирічний онук вже в тому розбирається. То хіба я не зможу навчитись?”
Хтось вважає, що діджиталізація необхідна у прогресивному суспільстві. Інші ж переконані, що папір, ручка і спілкування очі в очі — це надійніше. А як гадаєте ви?
Чи спростить така новація життя громадянам України? Чи готові люди до неї? Висловіть свою думку нам. Пишіть на адресу м. Львів, вул. Володимира Великого, 5-а, 79026 або на електронну скриньку — lysty.expres@gmail.com, або у приватні повідомлення на нашій офіційній сторінці у фейсбуці — www.facebook.com/expres.online/
Найцікавіші листи ми опублікуємо в наступних номерах. А їхні автори отримають від редакції приємні подарунки!
Читайте також про те, в якій валюті зберігають гроші відомі українці
